Дніпро

(Українка - Трахтемирів - Канів)
липень-серпень 2015р.

Переваги цього маршруту – різноманіття берегів та природи, дикі місця трахтемирівського «півострова», пейзажі та пляжі Батурової (Зарубової) гори, чиста вода озера Бучак та багато іншого.

Друзі казали мені, - ну що той Дніпро, ми на ньому живемо, ми і так все знаємо про цю річку. Інші боялися, що вода у Канівському морі зацвітає, що великі хвилі небезпечні, що перетинати Дніпро за Трипіллям страшно тощо.

Начебто усі мали рацію, але досвід водних мандрів по морю мені підказував інше, - що це буде цікава подорож. І так сталося.

Зацвітання води дійсно мало місце, але навіть у серпні місяці та ще й у таке посушливе літо це мало локальний характер і особливо проявилося лише біля Канева. Практично на всіх стоянка вода була чистою і купатися було приємно. На появу цвілої води, тобто водоростей, впливав вітер, який наганяв їх із плес. Та й від пори дня це залежало: якщо увечері наганяються водорості, то з самого ранку на вас чекає чистенька вода, а десь за годинку вона вже може бути знову цвіла. Але це тільки в окремих місцях. В основному вода була достатньо прозора. Навіть у межах однієї стоянки можна було завжди знайти чисту воду.

Про хвилю я вже говорив у описах морських походів. Якщо створює дискомфорт веслування із хвилею, треба робити ранні переходи, - виходити до 7–ї години ранку. Але у будь-якому разі треба перед виходом під ноги собі кинути якусь черпалку-кружку, бо пізніше може деколи захлюпувати. До цього треба ставитись спокійно.

Переходи через фарватер на інший берег потрібно готувати ще вдома із мапами, а краще із ґуґлівськими мапами, бо річка, особливо острови, сильно відрізняються від нанесених на паперові застарілі мапи. Переходити широку воду потрібно у місцях де є острови, щоби була відстань між острівками у межах безпечних переходів.

Під’їзд до місця збору байдарок досить простий: із автостанції Видубичі Києва йде маршрутний автобус на Українку, яка за 15 грн. доставить вас просто на річку. Треба попросити водія висадити вас відразу перед мостом через річку Стугна. Праворуч метрів за 250 є прекрасний піщаний пляж, де можна зібрати байдарки. Поки збираються човни можна сходити в Українку за продуктами водою тощо.

Рухаємося Стугною метрів 400 і ось ми виходимо у Дніпро, власне у Канівське водосховище. До відома. – у Києві також не природна річка, а Канівське водосховище, бо рівень води завжди контролюється греблею.

Місце де Стугна впадає у Дніпро забудоване всілякими цікавими елінгами-будиночками для утримуванні різних катерів та човнів.

Проходимо Трипільську ТЕЦ, труби якої будуть супроводжувати нас майже по всьому маршруту. Тільки за трахтемирівським поворотом вони нас покинуть.

Перша реальна стоянка з’явиться тільки у селі Халеп’я (наголос на А). Там колись був сільських пляж. Зараз він запущений, бо ніхто ним не опікується. Але стоянка досить пристойна.

У самому селі можна відвідати музей Вікентія Хвойки. Є магазини. Із кручі відкривається гарний краєвид на Дніпро, Трипілля, Українку і в хорошу погоду навіть на Київ. Можна маршруткою з’їздити, або й пішки сходити у Трипілля та відвідати гарний обласний археологічний музей.

Коли береги високі, то до річки із сіл ведуть тільки дороги, прокладені у колишніх ярах. Халеп’я після свого центру має два таких яри. Цей, із запущеним пляжем, та наступний, кінець якого окупувала якась фірма з виробництва яхт. Там доступу із села до води немає.

Також стоянки можуть бути за поворотом перед Витачевим (наголос на Ви). Тут можна зробити зупинку, щоби піднятись на гору у село. Там є цікава капличка поставлена Олесем Бердником від Української Духовної Республіки та музей сільської архітектури просто неба: млин, мазанки тощо. Звідси і далі по усьому маршруту оголюються типові для цих місцин глиняні береги Дніпра.

Саме навпроти Витачева варто перетинати Дніпро. Тут між островками відстань біля 500 метрів, що не перевищує 5 хвилин веслування. Цей перехід через річку досить безпечний, коли його переходити вранці, при малій хвилі.

На лівому березі нас чекають декілька гарних островів для стоянок. Там є пісок, сосни, дуби та інші принади байдарочник подорожей.

Варто із собою брати водяний фільтр, щоби не запасатись криничною водою. Я давно вже чув, що для заварювання чаю в Україні придатна тільки дніпровська вода. Ні артезіанська, ні джерельна, ні кринична, ні бутильована для цього не підходять. І я в цьому переконався, - чай із дніпровської води - це дійсно чай. Усе інше – пофарбована мутна вода!,

На першому острові придатному для стоянки, між селами Стайки та Гребені, - а його ви будете бачити по високому піщаному берегу, - є біля трьох вдалих місць. Одне зовсім на лівому кінці острова та два трохи правіше. Краще зупинитись на останньому, там є вибір, - або відразу біля води та трьох беріз, а краще віднести байди ліворуч метрів 50, там між дубами стоїть стіл із лавками, погрібець покритий лядою із очерету та є прекрасні місця для наметів під молодими дубами.

Я не студіював походження цих піщаних островів. Але гадаю, що вони були штучно намиті при затоплені цієї території Канівським морем. На підтвердження цієї гіпотези є вік дерев, - він не перевищує 50 років.

Під одним із дубів стоїть драбина, зроблена із молодих дубків. Я довго не міг зрозуміти її призначення. Але шукаючи пристойне місце для купання я зрозумів для чого вона. Справа у тому, що купатися у тому місці де причалили байди майже неможливо, - там дуже мілко і ці бухточки засипані минулорічним водяним горіхом, або як ще його називають чилімом. Досить неприємна штука із великими шипами, особливо, коли на нього наступити. Ми їх називали «чужі» за неприємно жахливий вигляд

Цей водяний горіх до цих пір занесений у Червону книгу. Справа у тому, що його раніше до 60-х років у кінці осені масово збирали, бо з нього можна робити навіть муку для хліба, і тому майже знищили. Але тепер він так розрісся, що, на мою думку, становить загрозу для інших рослин Дніпра.

Виявилось, що єдине пристойне місце для купання на цьому острові - затока з іншого, протилежного східного боку острова, що поросла водоростями та тим самим водяним горіхом. Там є вимостка для риболовлі. У заточці біля берега є прогалина із чистою водою. Я зробив певну дурницю – захотів зробити простір для плавання більшим і став викидати зайві водорості. Це нічого не дало – водорості із усіх боків все одно напирали. Та й вода покрилася минулорічним чорним чилімом, який чатував на дні, аби виплисти на поверхню, та й вода зкаламутнилась.

Отже драбина стала у пригоді – її треба віднести на це місце ї спустити із рибальського місточка. Вийде чудовий басейн. На дно затоки треба ставати обережно, бо можна наступити на «чужого» та зкаламутити воду.

На цьому острові багато гарних мальовничих місць для дівочих фото сесій – майже сортові сосни, дуби, «єгипетський» пісок, дюни тощо.

У затоці багато риби, в основному плітка (плотва) та плоскирка (густера), Із цього острова проточками, яких немає на паперових мапах, але які читаються на ґуґлівських можна перебратися на лівий берег Дніпра і побувати на військовому полігоні, якщо, звичайно ж, там немає навчать.

Ця стоянка є доволі пристойною. Але, як я гадаю, комфортніші стоянки знаходять на наступному острові, десь за 4 км. нижче за течією. На одній із них є причал для катерів, завжди відчинений будиночок-кухня із запасами деяких продуктів, великий погріб, гарне місце для купання у чистій воді Тобто стаціонарне місце для відпочинку, яке у вихідні мабуть постійно зайняте, але у робочі дні є великі шанси застати його вільним. Метрів двісті від цього місця також є гарний піщаний вихід і трохи вище гарне місце для стоянки під крислатими соснами.

Але на цих стоянка ми не зупинилися, бо нас манив острів Лиса Гора. Вона проглядається далі за течією із усіх куточків Дніпра. Але ми попалися на манівці – величезний піщаний острів на має ні однієї пристойної стоянки. Тільки з лівого боку є така-сяка комарина стоянка на всякий екстремальний випадок. Острів має гарний піщаний пляж, гарні вершини, із яких видно раніше підтоплену, а тепер відновлену церкву затопленого села Гусинці. Але, на мою думку, острів зовсім не є придатним для повноцінного відпочинку. Тим більше, що на той час у нас закінчилися продукти.

Щоби не ставати на стоянку у людному місті,- мали надію зупинитися на острівках Монашої коси перед Ржищевом. Але ці стоянки усі зайняті місцевими рибалками. Та й гарними їх назвати важко. Тому наступна стоянка нас чекала у самому Ржищеві біля міського пляжу. Там поближче до пункту МНС є великі піщані місця для безлічі наметів. Хлопці із МНС сказали, що ставити намети досить безпечно, не дивлячись на близьке сусідство із міським пляжем із його цілодобово працюючими генделиками та відповідною публікою.

На превеликий подив стоянка виявилася дуже вдалою, бо там є все потрібне для доброго відпочинку – місця для наметів, пляж, близько магазини та питна вода. Крім того має прекрасні краєвиди із затопленим «крейсером».

Хоча сам Ржищів нас зустрів достатньо поцвівшою водою, оскільки знаходиться у бухті, але на самому пляжі вода прозора та водоростей немає, мабуть завдяки слабенькій течії річечки Леглич, яка витікає із району покинутого річкового вокзалу.

У Ржищеві є гарний краєзнавчий музей. Як буде трохи вільного часу, то можна відвідати і колишню замкову Іван-гору, яка, на жаль, наполовину вже підточена Канівським морем.

Наступні стоянки можливі після чергового повороту річки. Тут, як і на всіх річках, спрацьовує правило – якщо немає стоянок, то їх і не буде до якоїсь суттєвої зміни напрямку, чи рельєфу річища.

У Балико-Щучинці можна відвідати меморіал «букринський плацдарм», де під час другої світової війни загинули десятки тисяч солдат та особливо чорносвитників при імітації наступу Радянської армії на правий берег Дніпра.

Від Балико-Щучинки і далі починаються доволі дикі місця. Тут вперше у небі у вітряну погоду можна побачити кружляння понад берегами червонокнижних орланів білохвостів. В одному місці під Ходоровим їх ширяло аж троє. У лісах на дніпровських кручах водяться і єнотоподібні собаки. Одне цуценя впало із кручі і тинялося попід берегом вже мабуть досить довго, бо вперед і назад було десь по кілометру. Дніпровські хвилі вимотали цю тварину так, що вона пленталася похитуючись від втоми. Цю цікаву тваринку наші хлопці врятували – накинули на неї футболку та перевезли до наступного яру.

Правда дорогою вона вкусила одного з них за палець, що змусило після повернення у Київ пройти певний профілактичний курс лікування.

На великих відкритих просторах водосховища окрім раннього часу майже завжди дме вітер, тому треба коригувати час переходу на боротьбу із хвилями.

У Ходорові просто на сільському пляжі є гарний магазин із продуктами. Але якщо провізія не потрібна та трохи втомила дорога, то можна зупинитися та розім’яти ноги на східному березі бухти. Там є маленька галявинка для перекусу. Десь нагорі знаходяться бази відпочинку, де можна набрати питної води.

Хочу зазначити, що у таких бухтах вода, як правило, завжди зацвіла, бо немає природного оновлення та зміни води.

Мали намір зупинитися на стоянку в одному із виходів яру на берег трохи далі Ходорова, бо здалеку здавалось, що там буде місце для дньовки. Стоянка дійсно можлива, але не романтична, не комфортна і мабуть комарина. Тому краще зупинитись десь за два кілометра далі. Там є урочище, схоже на тарханкутський Джангул, - внаслідок великого зсуву берега утворилось своєрідне плато, на якому на рівні 4-5-поверху можна поставити три-чотири намети, кухню та інші зручності.

Зверху відкривається гарний вид на море, так що хочеться годинами просто «втикати» у простір та насолоджуватись панорамою. Правда за це треба заплатити певним обсягом роботи – щоразу підніматися на гору піщаними сходами, та й стоянку треба буде оновити, - десь підкопати, десь вирівняти, бо у вологі та дощові періоди тут відбуваються локальні зсуви та ерозія плата.

Дуже цікавий тут пісок, - він якийсь дрібно-дисперсний і приємний на дотик. Особливо добре ним вимивати руки та тіло після забруднення від казанів. Зі свого туристського досвіду я не знаю кращого методу очищення ніж цей. Та й місцева зелено-блакитна бентонітова глина також гарно відмиває руки.

Тут є пристойний дикий пляж, водиться багато риби. До традиційних плоскирки, плітки та окунів додається ще й, як називають таку рибу корінні мешканці, білизна (жерех) та чехоня.

У воді можна назбирати багато «чортових пальців» - белемнітів – залишків від древніх молюсків. Правда вони тут якісь обсаджені глиною. Але дотик до 100-мільйоннорічної історії вражає. Багато їх можна познаходити по ярах, - вода вимиває їх із глини.

Місце вражає своєю романтичністю та дикістю природи. Ні підходу, ні, тим більше, під’їзду до цієї стоянки немає. За продуктами варто їздити байдою назад до Ходорова. Якщо хочеться смачної питної води, то її можна набрати із свердловини на дачах, - це кілометр байдою по течії та хвилин 25 до місцевих дач. У Великий Букрин за продуктами краще не ходити, бо там дуже маленький магазинчик і хліб буває тільки по понеділках, середах та п’ятницях, і то з 9 до 10 години. І не факт, що вам його продадуть у великій кількості, оскільки його привозять під замовлення місцевих мешканців.

Гарне місце для стоянки є і далі за 15 хвилин веслування від «Джангулу», тут просто на березі є й стіл із лавками і багато тіні. Але тут далеко за продуктами, немає пляжу та не так романтично. Але кожен обирає свої можливості та потреби.

Пливемо далі. Одразу за букринськими стоянками на голому обсипаному березі можна бачити залишки фундаментів та стін колишнього Букринського цеглозаводу, який тут виробляв цеглу до затоплення Канівським морем.

Далі йде Трахтемирів, колись козацька столиця. Зараз занедбане село. Правда на самому мисі на березі колишніми олігархами було створено такий собі Національний ландшафтний парк, а по суті землю вкрадено у народу та побудовано власний маєток із мисливський господарством. Ще за помаранчевої революції власник Бакай втік у Росію. Парк якось так-сяк підтримували, а тепер маєток згорів, інші приміщення поступово приходять у негідність. Але тут все ще є що подивитись. І мис, і дерево у вигляді тризуба, і старий цвинтар із камінними хрестами, і алеї із мисливськими будиночками та винними льохами, і кам’яна плита із могили, де «шпочиваєт раба божа Параскева», та й просто флора парку, і аборигенна, і штучно насаджена.

Одразу за поворотом річки у Трахтемирові природа та береги міняються. На можливій стоянці розташувався якийсь вишкільно-патріотичний табір із червоно-чорним та синьо-жовтим стягами. Видно і декілька старих трахтемирівських хаток.

Проходимо урочище Монастирьок. Тут колись до затоплення було однойменне село. Щоби орієнтуватись у колишніх топонімах затоплених сіл потрібно мати півкілометрову мапу Канівського водосховища. В урочищі є пара маленьких на один намет, стояночок. Місця тут дуже дикі. При бажанні сюди можна навідатись із наступної дуже гарної стоянки на Зарубиній горі, яку ми побачимо відразу після монастирського повороту. Правда по дорозі після Монастирка є ще три-чотири стоянки, але вони звичайні, без особливостей.

Стоянка на Зарубиній горі є певною перлиною маршруту. Тут немає багато людей, оскільки автомобільний під’їзд сюди відсутній. Цивілізовані люди сюди можуть дістатися лише катерами із водних баз Переяслав-Хмельницького, який розташований навпроти.

У верболозах на пляжі багато стоянок. Але вони низькі, отже комарині. І вони майже завжди зайняті шашличниками, що припливають сюди на катерах.

Кращі стоянки знаходяться з іншого боку гори. Там є гарна бухточка, відділена великими брилами-каменюками. Можна стати прямо на цьому березі, а можна піднести байди трохи вглиб гори, де є мальовничі соснові галявини. Тут варто постояти, відпочити із гламуром декілька днів.

В залежності від напрямку вітру вода у нашій бухточці може бути або чистою, або цвілою. Тоді треба ходити на пляж за горою. Піщану гору переходити не потрібно, а обійти ліворуч.

Продуктами краще запастись у Ходорові, бо магазинів немає. Ми спробували сходити за 5 кілометрів до Луковиці, але там немає жодного магазину, оскільки проживає лише до 20-30 сезонних дачників. Якщо закінчились продукти, то можна домовлятися із власниками катерів, які за певні кошти доставлять вас на лівий берег. Там є магазини. Вартість одного місця на катері із баз Переяслава – 50 грн.

Варто сходити мальовничими ярами до наполовину затопленого та виселеного села Зарубинці, де ще є румовище зруйнованої сільської школи. Дорогою до села є кладовище із притаманними цій місцевості старими кам’яними хрестами. Можна побачити дорогою також і декілька старих хаток. За сто метрів на схід від стоянки на Батуровій горі знаходиться старовинний кам’яний хрест, який стоїть за легендою на могилі козака Батура.

Водна подорож далі до Григорівки вже більше нагадує морський перехід. Якщо є вітер, то хвиля буде пристойна. Тому краще пересуватись рано-вранці. Береги також достатньо дикі. Але стоянки знайти можна.

У Григорівці є магазин, риболовна артіль, де до 10 години рибалки привозять баркаси із рибою, яку тут можна купити. Потім приїжджає авто із причепом, засипає виловлену рибу льодом і везе на продаж. В артілі просто на березі можна набрати гарної артезіанської води.

Наступну стоянку просто обов’язково треба зробити за другою «сопкою» села Бучак (наголос на А). Там на піщаному березі побачите багато відпочиваючих автомобілістів. Але вони приїхали не на Канівське море, яке у цій місцевості неприємно цвіте, а на прекрасне, майже гірське озеро. На паперових мапах це озеро не позначене.Отже потрібно попередньо дивитись інтернет мапи. Озеро вражає своєю прозорою водою . На дні чистесенький пісочок. Вода лазурна, приємна та лагідна. Є піщаний пляж, є гарний захід із тарзанкою та багото інших заходів. Одне слово, - ще одна перлина маршруту. Правда є свої мінуси – автомобілісти і все, що їх неприємно супроводжує.

Сюди гарно було б прийти пішки на декілька днів із рюкзаком та наметом і зупинитись на протилежному, «гірському» боці озера.

Якщо ви плануєте тут закінчити маршрут, то за кілометр звідси починається бетонна дорога до Канева. Вона залишена ще з часів будівництва Канівського водосховища. Сюди за домовленістю може приїхати за вами машина.

Далі до Канева є сенс гребти лише для бюджетного виїзду із Канева маршруткою. Але у цей час тут аж до ГЕСу вода сильно цвіте і це не додає задоволення від водної подорожі.

Для користувачів соціальних мереж більше фото можна подивитися тут
Facebook - Дніпро

Опис зробив Святослав Заставський (Київ)

На www.poezdnik.kiev.ua - «Водний туризм України» викладено 12.10.2015 року.