Данастріс-Альтернатива:
бортовий журнал

екологічна експедиція по Дністру

19.08.08.
Імпровізоване ралі «Тернопіль – Устя-Зелене» тривало вже другу годину. Наш малий, але впертий бусік профуркотів «американськими гірками» Бучача, покрутився ламаними вуличками Монастириської, трансформувався у позашляховик – і повним бездоріжжям нарешті прорвався до місця призначення.

За таким хвацьким конвеєром незчулися, як споночіло. «Їстоньки пора», - подумали комарі. «Алёнка. Крем от комаров детский» надавав лише моральну сатисфакцію. Втім, апетит крилатих вампірів надихнув і нас. Першу спільну вечерю на мить перервала поява знаного журналіста Вадима, котрий, за достовірними джерелами, пішки дістався з самого Маріуполя.

Смішинка ж із байок і анекдотів, щедро підкинутих у ватру Валерою, пурхала над табором до ранку: близько третьої гомеричний регіт з сусіднього намету змусив засумніватися у психічному здоров’ї – як його мешканок, так і своєму власному. Справді, далеко не щоночі нормальним тернополянкам являється у сні заморожена піца (гармонійне відображення відчуттів холоду й голоду), а пор’ядні сімейні люди, зігнорувавши застороги на зразок «потонеш – додому не повертайся», добровільно зголошуються коцюбнути на ка-ре-ма-тах (слівце-то яке!) замість ніжитись у рідному ліжечку. Посміятися – і то не дають: сплять вони, бач. А щоб вам так спалось, як нам труситься!

20.08.
Двом полонянкам трудового табору – мені й Свєті-темненькій пощастило вирватися на волю. Миколка, син сільського голови Устя-Зеленого, провів для нас пізнавальну екскурсію селом, що досі сушилось від повені: віконниці навстіж, чітка смуга по стінці, до куди вода стояла. Кажуть, з 41-го року тут такого не бачили.

Головна з-поміж місцевих «Sehenswurdigkeiten» – костел святої Марії 1741 року, з лелечим гніздом на вершечку.

«А, у нас ще пам’ятник цьому… як його… Сталіну був, хочете, покажу?» У передчутті сенсації (пам’ятників вусатому тиранові в Україні лишилося раз-два й нема) вперто дряпаємось крізь кропиву задвірками костелу, щоб уздріти… напівприкидану сміттям повалену лисину іншого комуноманьяка – банального і всюдисущого Лєніна. Та й дійсно, звідкіль дитині ХХІ століття знати, що за вуйко там валяється?

У крамничці затарюємося продуктами через вікно, бо всі «точки» офіційно зачинені, їх після повені добряче трусить санстанція. У бабів беремо молоко (необхідний інгредієнт для отримання фірмового кисляку «Шкіперська радість») – і якраз встигаємо на урочистий старт експедиції.

Наступної миті озираємося – сама лише зеленкувата вода… міняться береги… Гордо майорить вітрило, посміхається з нього богиня Дана – і не знати, пливеш Дністровською течією, чи небесною, поміж чайок і хмар...

“То була робота, а тепер розслабляємось і насолоджуємось”, - зауважує Шкіпер, згортаючи самокрутку. Свобода набуває виразного аромату ананасового тютюну. Турботи й напряги зосталися в минулому житті: наша художниця Іра напівлежить у тіньку халабуди, я відверто втикаю, усі заразом гомонимо про все на світі і, найголовніше, ні про що не думаємо.

...На грішну землю (воду) ненав’язливо погукав віддалений шум перекату. Підготувались… Почали… Проскочили! Цунамі локального масштабу перекотилось плавзасобом, але репутацію команди підмочити не змогло. “Бойове хрещення” відзначали, зістикувавшись із “продуктовим” плотом. “По 50” – гітара – «дао і повне лао цзи».

21.08.
Пливли-пливли «пляшконавти» та й закортіло довідатись їм, куди каньйон Дністровський виведе, чи буде прихильною Дана, богиня річкова. Тож пішли вони до оракула тутешнього на ймення Олесь. На диво незле володів він основами нумерології, психологом вправним був. Тому кожен почув з його вуст пророцтво правдиве (розвага на півдня затяглася, всім цікаво було).

А ще мав той оракул, як на свою тонку містичну сутність, значні тілесні обшири та вагу більше центнера. За кілька днів ми всі затямили: стати з ним при одному борті – значить перетворити частину плоту на Атлантиду, ще й заробити “пару лагідних” від адміральства ))

Розважальну складову акції гармонійно доповнювала природоохоронна. Після повені береги прикрасили рештки стихійних сміттєзвалищ, а на деревах виросли різнокольорові кульочки й шмати. Усі ці «прояви людського нехлюйства» ретельно нотувалися й фіксувалися. Дана свинства не любить, ох і розгніватися може! А ми вже її волю виконаємо, будьте певні.

У селі Вістря нас чекав «конструкційний додаток» до плотів у вигляді пакетів із пінопластовою крихтою. На ній би спинкам натрудженим спочити – та зась, мусимо загортати в мішки за принципом “впіхнуть нєвпіхуємоє”. “Хто сказав, що не влазить? Отак, як ковбасу загортають [мда, ковбаса це вєщь… ми вже кілька днів вимушені вегетаріанці… гастрономів у лісі не видко, хоч би качку якусь вполювати…] – раз-два, раз-два – от і все. До роботи!”

- Ой, а як же ж сказати, що воно протнулося? Тільки це ж не ми, це вже було, окей?

- А уяви: пліт, а за ним слід такий білий, красивий. Зразу буде видно: екологи пливуть! )))))

Баласт давав надійність, але разом з тим робив нас важчими. Відтак, за підлогу в хатах-плотах подеколи правила дзеркальна водна гладь. Картинка ще та: «старшой», викапаний Господь Саваоф, урочисто засідає на троні (пардон, каністрі) у хвилях-хмаринах, коли сімейний підряд Посвятовських бродить довкола по водяній поверхні, точнісінько юрба святих. «Білочко, здрастуй», - подумали, певно, рибалки з найближчого села й рішили поки не бігти по чергову сулію самограю.

Зрештою причалили до острова. Бойовий спецпідрозділ негайно вирушив на пошуки скарбів – чи вже на крайняк Робінзона з П’ятницею. За якусь мить наші розвідники, брудні, як чортяки, подали бадьорий голос із непролазних кущерів: “Пливем далі, на фіґ цей ваш «таємничий острів», трясця його матері!”

За цей час основне військо встигло втратити і героїчно віднайти в півметровій муляці капець Свєти-світленької (забігаючи наперед: йому все ж судилося навіки спочити у водах Дністра). А головною здобиччю вечора стали цілих піввідра мідій (простіше кажучи, зо два десятки беззубок – такий нямчик, особливо з пивом…)).

Пришвартувалися-таки біля села з піднесеною назвою Горигляди. Зачаровані Сергієвою оповідкою про Свєтлоч (індіанську містичну баню з розжареного каміння) вирішили наслідувати приклад червоношкірих. Який там сон: звідки й снага взялася у темряві по коліна в воді вишукувати гальку – не таку, а таку і саме таку, а така, така і от така – то не така))) І яке розчарування чекало неофітів, коли будматеріалів виявилось замало.

“Ладно вже, щось треба лишати й на наступний раз”, - утішає Шкіпер і рушає з Валерою назустріч волонтерському поповненню. Година... дві... Нічого, крім задиханої появи віце-адмірала і уривчастих навпіл з матом відомостей про “неможливий спуск у 70-80 градусів”, куди “цей” повів волонтерів, серед яких, уявіть, ще й дівча якесь! (як з’ясувалося, відома журналістка Олена). Виголосивши це все, Валера побіг назад – на допомогу.

Минає третя година…. Біля ватри неспокійно, всі переймаються долею керманичів і новацтва. Коли – “вогник далеко в степу”, точніше, цілих два! Ліхтарики дійсно належали учасникам “єдиного реально травматично небезпечного епізоду за всю мандрівку”, як назвуть це згодом. Прибульці – двоє дядьків, два пацани і згадана дівчина – крізь усі небезпеки пронесли присутність духу і торби з вогненною водою. Тож «ватрували» до 4-ї ранку. Замріяні Славік з Володею (для когось поважні «громадські діячі», а тут – «Чуєш (ліктем у бік), не наглій, передай згущик!”:), іскри в багатті, плюскіт ріки і Валерчин ліричний перебір: “Там, де душу мою зможуть заспокоїть теплі карі очі, довгая коса...”

22.08.

Перше питання дня: “Де земля?” До молочної ріки берега б кисільного кавальчик на сніданок...
Мрії їжаків у тумані брутально перервала всюдисуща робота.

“Будемо собою горді” – гасло, звісна річ, гідне. Пришпандьорити 4 таких банери по бортах, переконатися, що конструкція рухатися не здатна, відчепити банери, наостанок обговорити партійну й бізнесову приналежність прізвища під написом (політик містечкового масштабу; грошима поміг, молодЄЦ, а то був би PR-у “...ЄЦ” – у сенсі «Єдиний Центр», була така партійка)) – за цими приємними клопотами й розвиднілося.

Відплили не раніше 11-ї, коли розвіявся туман. Тоді емпірично виявили, що мішки з крихтою брали, аби на них видряпуватися під час купання. Дитсадок, молодша група – але ж весело! :)
А це що за чудасія? Друга зв’язка плотів без видимих зусиль лине назад. Мабуть, потрапила в протитечію. “Будете в Усті-Зеленому, привіт передавайте!” – лунає від “Хлєбаса-1” на адресу “Хлєбаса-2” (це не роздвоєння особистості «отца-основатєля» – просто наші плоти, мов літаки, гордо несуть прізвище конструктора й капітана експедиції Сергія «Шкіпера» Хлєбаса)).

Та за якогось часу самі по вуха влазимо в таку ж халепу. І веслом, і тичкою, і матом – а ні на йоту не просуваємось! Попереду манячить все та ж прив’язана пластикова пляшка, хай їй грець, а нас зносить назад. Годинне рипіння м’язів і нервів – і, нарешті, двобій завершується в нашу користь.

От тепер можна розслабитись… Помилуватись королівськими буковими лісами, чорними чаплями з Червоної книги… Послухати тишу.
Мов крізь сон, пригадуються рядки Мойсея Фішбейна:

Закрити очі. Тільки дотик.
І вже немає вороття.
І жити так. І жити доти,
Аж поки вистачить життя.

І жити шкірою. І жити,
Немов за дивних прачасів,
Коли не чули хвилі й віти
Поміж собою голосів,

Коли існує тільки спека.
Існує тільки тепла рінь,
Є тільки хвилі, і далека
Холодна хвиля б'є в теплінь,

Є тільки доторки спекоти
До розімлілої руки, -
Забути, звідки ти і хто ти,
Забути простори й роки,

Забути виміри і міри...
І забринить височина,
Коли розпеченої шкіри
Торкнеться крапля крижана.

По довгій ватрі, що за браком дров ледь жевріла, тільки потикаюся до намету спати – чую пропозицію Шкіпера: ночівля надворі з видом на зорі! Ну як тут відмовишся? Два каремати біля багаття, вірші – і з розмови у сон скачуть семеро сріблястих коней, що їх місяченько випасає у високому серпневому небі...

23.08.
Перші відчуття: «Мені росяно» і «Що це за ноги?» (Як, чиє тіло у спальнику? Моє, звісна річ. На стежці лежить? Обійдіть, будь ласка, і тихенько, спить воно ще :) Гріюся ранковим купанням: вода тепліша-таки за повітря.

По від’їзді «сємєйствєнних» з жахом усвідомлюю, що куховарення лягає на мої тендітні рамена (відтепер єдині жіночі тут) разом із назвиськом «кокша» (а романтично як! квакша, і то, по-моєму, симпатичніше звучить). Треба сказати, готувати я люблю, але не вмію. Тому раділа, як дитя, коли божественні Вадимові макарони прирекли їхнього автора на посаду штатного кашовара. Дай, думаю, хоч посуд перемию, - коли Валерка вже повертає миску: «Танюха, тримай! Блищить, як псові очі!» Свідома команда, що скажеш.

Мандрівку райцентром з «рибною» назвою Коропець відкривають оглядини місця для шкіперської грандіозної задумки – цілорічного фесту за мотивами трипільських свят. Бачимо напівзруйнований палац колишнього власника цих земель, польського графа Станіслава Бадені (брата Казиміра Бадені – у ІІ половині ХІХ століття намісника Галичини, прем'єра Австрії та міністра внутрішніх справ). Поки техніка живиться електрикою в місцевого нашого добровольця Мишка, запасаємось харчем, кавою і цигарками (скурить блок «Bond»’у за 3 дні – це тіки Шкіпер може ))), зустрічаємо іншого волонтера – тернопільця Андрюху.

Тільки не подумайте, що ми оминули увагою День Державного Прапора! Об’єднаний пліт гордо йшов територіальними водами Дністровського каньйону під трикутним жовто-блакитним стягом (хай домогосподарки його хусткою називають).

«Висадка по кавусю» (себто спроба пришвартуватися, видряпатись на берег, розкласти багаття, закип’ятити воду й нарешті заварити життєдайний напій) дала несподіваний наслідок: адмірал як затятий рибалка мав кілька комплектів снастей, то чом було б і не нарубати вудилищ? Ловись, рибко… Велика й маленька… Та хоч би й маленька… Та вже хоч щось, блін, ловись!! ))

Трохи згодом випадкові попутники-катамаранщики з берега спостерігали таку картину: флегматичний Валерка з вудкою на «троні» (чудесним робом виловлений з води стілець, сидіти на якому – винятково капітанський привілей), незворушний Шкіпер з вічною цигаркою в зубах, я позую біля вітрила, решта теж «сушать весла» – а воно йде! Це ж не галера ваша, а круїзний лайнер екстра-класу!

Вчіться, малята, як відпочивати треба...
Проте скоро настала й наша черга хвіґєть: край води цілими зграями гніздились трактори, вантажівки й самоскиди. Хижа популяція безкарно і, вочевидь, постійно, живилась цінною гравійно-гальковою сумішшю з берегів Національного заповідника «Дністровський каньйон».

Браконьєри так захопилися, що пропустили повз вуха клацання затвору нашого фотоснайпера. Начувайтеся тепер!

А між тим погода, схоже, вирішила стрімко зіпсуватися. Чим далі сутеніло, тим холоднішав рвучкий вітер, густішала завіса дощу. При ліхтариках похапцем розбиваємо намети, тягаємо речі на сушу. Даремно пробуємо розпалити ватру, між тим перечікуємо вибухи Шкіперської люті (най вам не доведеться з ними стикатися, холерик – то страшне)) і знехотя погоджуємося з його твердженням: «Якщо у верхів’ях підуть дощі, завтра вантажимо пліт на поїзд до Тернополя. «Ра» теж колись не доплив, зате потім був «Ра-2».

За колискову правив несвітський тріск грому. Лежиш посеред епіцентру грози, «темно, страшно, плакати не можна». Згадуєш «Отче наш» і просиш, щоб усі лишилися живі.

24.08.
День Незалежності починається антизастудною кавою з лимоном. «Нарешті це стає схожим на експедицію», - вдоволено вимовляє наш досвідчений «тайожник», ховаючи в кишені темно-синьої спортивки долоні такого ж забарвлення.

«50 грам» за свято і гаряча юшка, яку варила вперше в житті (рибу Валера з хлопцями чистив; «я не можу, вона так жалібно дивиться» – класна відмазка, як не вмієш))), зарадили ненадовго. «Сиджу наразі на плоту, жалію, що виклала, дурепа, теплий одяг» - більш ніж промовистий мій запис того дня.

- Прямо по курсу міст!
- Головне не боятися!
- Правіше треба… Та ні, лівіше…
- Та ідемо вже, як ідемо – головне не боятися!
- Хрррясь!!!
- Сокира є? Молоток є? Ну от, бачиш, зараз і щоглу полагодим, і фальшборти піднімемо – головне не боятися! )))

Поремонтувалися й невдовзі висадили мєсних юнг Василя й Андрія, з ними – Андрюху-старшого (звик до комфорту, бідося, а тут таке. От жалко пацана)).

«Горілку будете?» - «З чашок? З кавою на дні? В дощовиках? У наметі? Вчотирьох? Та звичайно!»

У тому ж наметі по черзі кімарили, поки наша «Пшетормозілка» півдня долала зустрічний вітер на шляху до всеукраїнського фестивалю «День незалежності в Унежі».

… І ось фест наближається. Могутніми хвилями гойдає довколишню темряву фонова його тема – психоделіка «PinkFloyd»’у, помножена на відлуння від берегів, - «музика сфер». Бракує тільки видимого всесвіту зірок над нами...

Останнім акордом перед Уніжем прямісінько біля Валерчиного вуха просвистіла ліска, ясна річ, з гачком і грузилом. Рибалкам, що вийшли на сома, як, певно, написала місцева районка, «було завдано збитків на суму…» - гривень 300, як оцінив дивом уцілілий експерт по рибальському ділу. А де, до речі, написано, що плоти вночі не ходять? Збіг обставин, мать його за лапу.

Десантуємось якраз перед виступом хедлайнерів – «ОтVінта». По-домашньому облаштована територія приємно подивувала мене і потішила гордість її творців: «А оце ми з Серьогою робили! А це, здогадайся, чиїх рук справа?» (сучасна інфраструктура цього депресивного села створена буквально за рік руками добровольців з усієї України: готель на місці корівника, комфортні WC, гаряча/холодна вода і прочіє чудеса, коротше, волонтерство форева)).

Обмін гривень на бофони (фестивальна (а до того – ОУНівська) валюта з зображенням Бандери та інших «бєндєровцев»), кава й цигарки під стрьомною табличкою, на якій намальовані вражені легені та цвинтарний хрест із надписом «місце для курців», – і вперед, рубитися й слемитись! Тиждень вимушеної гіподинамії дався взнаки, накопичена «дика енергія» присісти не дала ні на мить.

У черзі за кавусею здибали головного режисера Національної опери, ведучого рідного полтавського «Мазепа-фесту» і просто півтора центнери творчої ваги в особі Сергія Архипчука. Подіставати «хлопчика Сергійка», де віночок, як на «Мазепі», - це святе.

Утім, як і «позичити» методом батька Гекльберрі Фінна кавалок жерсті в штабі, дві пляхи «Славутича» біля смітнички, там само – солом’яну ляльку Марену. «А цей оберіг нам подарували в Унежі...» Міфотворчість – велика сила)))

Невдовзі головний «костратор» уже розливав паруючий окріп по чашках із кавою. Життя налагоджувалось.

Течія нікуди не квапиться, відсипаємось і вигріваємось. Провідник, згадавши про гітару, відкриває нам дещо з творчості Руданського, покладене ним на музику. «Балада про віщого Олега» звучить м’яко, лірично, не як у Пушкіна чи Висоцького – тут усі хароші й усіх шкода, і Олега, й коня, і зміючку, мабуть, теж. З появою мангалу систематичні візити на берег утратили актуальність, тому природні потреби вирішуємо не обертати на штучні проблеми. Натомість уважно «рахуємо чайок» і замислено слухаємо водоспад «Дівочі сльози» ))

Об 11-й вечора ми в Михальчому. Перша письмова згадка про село – за описом Боплана в 1439 році. Вигідне розташування на березі Дністра сприяло його розростанню та перетворенню в містечко. За свідченнями істориків та переказів, Михальче служило «Східними воротами Галичини». Ігор, голений здоровань під 1.90, підводить здичавілих пляшконавтів до невідомої споруди під назвою «багатоповерхівка». Словосполучення «база відпочинку», «гарячий душ» і «повний комфорт» спричиняють цивілізаційний шок. Певно, через нього до світанку не спали, при ватрі (спеціальне місце, викладене камінням, усе до сліз цивільно) виробляли деревне вугілля з коропецької картоплі й кукурудзи.

«Скільки вовка не годуй...» - головний Дністровий вовк з оманливо «хлєбосольним» прізвищем підтвердив приказку й махнув у наметове лігво, тому здебільшого говорив Валера. Чудно, наскільки можна заглибитися в людину за якихось пару годин. Приколіст і балагур, рятувальник і будівельник, актор та музикант, містик і агностик, чоловік аж ніяк не легкої долі з величезною амплітудою духовних шукань. «Для мене одна істина: «Аз есмь сущий»...

26.08
Анонсований раніше виступ перед «німецькими екологами» насправді відбувся на вранішньому зібранні антропософів (відгалуження християнства таке) з Німеччини, Франції, Московії та України, що на зміну вподобали собі цей табір. Урочисто звістивши про мету й завдання, адміральство провело пізнавальну екскурсію плавзасобом.

Увечері «привіт» виглядав напрочуд апетитно, запечений у фользі з овочами (у Шкіпері від летаргійного сну зненацька прокинувся гурман). Смачнішої страви в життю не куштувала, чес-слово ))

27.08
Зайвий раз переконалися, що пліт треба було назвати «Непотопляємий»: зафіґарилися в опору залізничного мосту, напоролись на уламок рейки, чоломкнулись із рибальським човном – і хоч би що. Аж неінтересно якось ))

Нарешті – Заліщики. Райцентр, близько 10 000 мешканців. До 1939 року це був центр виноробства. Щороку тут проводили традиційне свято, «Винобрання» («Вінобранє»), на яке приїжджали з усієї тодішньої Польщі. До того ж, Заліщики славилися як кліматичний курорт із чудовими пляжами на Дністрі. Один з таких пляжів ми обрали за стартову точку прес-туру для місцевих мас-медійників. Люфт перед їхньою появою витратили на приведення PR-об’єкта до сякого-такого пристойного вигляду. «Драїти палубу» - звучить, нє? Ще і старовинним містечком встигли прогулятися.

Журналісти традиційно запізнювались на кілька годин, відтак заскочили плотогонів у купальниках за посиленим биттям байдиків. «Знову, курва, радіо, телебачення, курва, преса...» - цитатка з «Мертвого півня» певно, крутанулася в голові у «главного», що повертався з водою з села, при вигляді юрби журналюг, які дещо нервово тупцювали на місці й вели з командою діалоги змісту «А де??» - «Та зараз, зараз прийде».

Зопалу протявши цвяхом п’ятку (майже Ієшуа Га-Ноцрі), він ду-у-уже лагідно посміхнувся акулам пера й запросив усіх на борт.

Наступна година блискавично промайнула за численними розпитуваннями-поясненнями-інтерв’ю-ремарками («О, тут ще каву дають і рибою смаженою годують! Це повний аут!») - застереженнями («Відійдіть хтось від борта! Ну от, я ж казав...») та броунівським рухом 19 тіл перемінно-похилою площиною в 50 м2.

На березі нас зустрічали яко героїв. Важні дядьки в спінжаках і краватках (бррр, встигаєш забути про існування всіляких функціонерів) пороздавали подяки ОДА за участь у акції «Сім чудес України», запросили до столу, ще й з собою на халяву дісталось.

По тому народ переважно роз'їхався, хто куди. У справах на Тернопіль рушив і Валерка – тільки тоді відчулося, як ми здружилися за ці дні.

Після метушні тиша виявилась особливо бажаною, а лінь – непоборною. «По пивку» за медіа-успіх – і так гарно просто мовчати, дослухатися дзвонів монастиря, невидимого в дедалі густішому мороці, лякати плинним багаттям довколишніх рибалок... Останні, замість жахатися, по-чесному попереджали про недалеку мілину. Впевнений погук «Та нє, у нас осадка 5 сантиметрів!» змішався з рипінням пляшок/дошок по дну. Переконавшись, що таки ж сіли, заночували посеред річки.

28.08
Наскрізний ранковий туман не відняв рішучості героїчно подолати власноруч створену перешкоду. Проте засіли, схоже, намертво: «раз... два... три... на себе!» - а воно, сволота, ані руш.

Конструкцію довелось розв’язати, аж тоді підважувати «чвертки» тичками, щосили стягати з каміння. Вивільнені плоти тримала, щоб не віднесло течією, поки хлопці підводили й швартували інші. Впираєшся у дно, руки-ноги вивертає, важко, бляха, а саму смішки беруть: так, ніби стадо корів тягнеш за роги, а вони норовлять розбігтися в різні боки. Ці хіба не мукають і не бодаються, і на тому спасибі )) Півтори години веселухи – «зате буде що згадати на кухні».

До речі, про камбуз – «залишки розкоші» у формі цілої курки-гріль (нахабно вкраденої прямо зі столу, ми за мандрівку в тому набили руку),

кетчупів-майонезів, пива й навіть добрячого кавуна знищували дня два.

Капітан органічно увійшов ув образ сибарита: присобачивши мою парасолю як тент від сонця, під тією імпровізацією раз по раз філософськи пихкав люлькою.

Палив він її стільки ж, скільки великий комбінатор грав у шахи, зате обидва мали вигляд профі.

Увечері при ватрі лоскотали нерви страшними історіями, скибівською «Баладою про перелесника» в моєму виконанні та баладою Руданського на мотив «Ленори» – у Шкіперському, але з моєю підсвіткою (суфлер це ясно – а коли ліхтариком висвічуєш текст, то як?))

29.08
Спека... Спокій... Ліниві розмови... Бракує екстріму, що задекларувала, і, дехто певен, «накликала». Недовга висадка по хмиз (який щедро натрусився на канапки, нівроку приправа вийшла) – і спішно накриваємо все і вся цератами, бо вже гримотить.

Грозу протягло повз, накрив лише «сліпий дощ» із веселкою, проте відчутно похолодало.

Згадали про цивілізацію: намет, ноут і фоторетроспектива, ще майже без ностальгії. А ввечері була остання ватра.

30.08.
Матрос Алєксандрова (а жіноча форма? не матроска ж...)) ганебно заспала вахту й не мала жодного бажання на неї заступати. Показати носа на люту дюдю її змусили запах кави і лагідні вмовляння товаришів по команді, які вже третю годину поспіль правили судном замість неї. «Для сугрєву» запекли картоплю, яку спожили разом з «горячітєльним» (пляхи на трьох не подужали, круті з нас пияки)). «Провтик» усе ж відпрацювала. Годину самій орудувати шестом і веслами страшнувато: всі сплять – а раптом не впораюсь? Відповідально, блін.

Дужчає і зимнішає зустрічний вітер. 500 метрів за годину з дикими зусиллями – альтернативи нема, хоч трісни, а треба вперед. Біля Окопів хвилі вже достоту морські, махаєш веслом і думаєш, не змило би. Та греби – не греби, вперто прибиває до протилежного скелястого берега. От уже Збруч пролетів, перетин трьох областей лишився позаду, а зносить далі й далі.

Зрештою, як світло в кінці тунелю, блимнула бухточка, вочевидь, утворена розкрадачами гравію. Невже причалили? Ніби символізуючи нашу боротьбу зі стихією, кінцевий пункт експедиції мав далеко не мирну назву – село Атаки під Хотином.

Битих дві години на автоматі ув’язуємо речі в непомірні наплічники, непотріб утилізуємо на сміттярці неподалік.

Не знаю, чи тільки мені таке було: стоїш, ніби й на суші, а галька під ногами, всюди, де вистачає бокового зору, хвилями здіймається, струмками тече... Неймовірно реально.

Віддаємо наш, уже рідний, пліт у добрі руки місцевих жителів (а що робити?), вони ж підкидають до Кам’янця-Подільського. На тамтешньому вокзалі здіймаємо невеличкий шкандаль (подумаєш, взяти спальник з карематом у зал на другий поверх, подалі від всюдисущого протягу – і що тут тягне на мєнтовський окрик «шановний, а ну негайно звідси, це вам не готель»?), відтак трюхикаємо крижаними електричками до Хмельницького. Густіше огортає втома, відчутніше гудуть натруджені м’язи, раптом дошкуляють непомічені раніше подряпини й «бойові рани»… Поволі усвідомлюємо, що мандрівка вже належить минулому часові.

31.08
Останній день – цього літа й нашого спільного тривання в ньому. Кінець одіссеї. Пляшконавти прощаються на одвічному пероні, а десь поміж дністровськими берегами лунає: «Ми ще зустрінемось! Ми обов’язково зустрінемось...»

Щось на зразок епілогу

256 кілометрів українського дива довго даватимуться взнаки. За кілька днів по тому напівсонний Шкіпер замість «доброго ранку» видав стурбоване запитання «Народ! Яке село пропливаємо?» Ходили чутки, що хтось із учасників мандрівки тієї ж ночі беркицьнувся з ліжка, яке так переконливо здалося наметом. Ваша ж покірна слуга досі снить Дністром.

А, ще ми домовились: наступного разу летимо над Дністровським каньйоном на повітряній кулі! Гайда з нами?

Щоденник вела Тетяна КУТНЯКОВА ( раніше Алєксандрова) (Київ)

На www.poezdnik.kiev.ua - «Водний туризм України» викладено 18.07 2013 року.