Новости  Общение  Реки  Озёра  Моря  Памятка  Словарик  Радиация  Ссылки  Для писем

Серет 2009 (від Залізців до Чорткова).

Опис водного туристичного байдарочного походу
на www.poezdnik.kiev.ua.
Автор - Володимир Хмелюк (Киев).

Початок походу: 7 серпня 2009 р.

Закінчення: 16 серпня 2009 р.

Учасники походу:

Щука-2

1. Володимир Хмелюк - капітан
2. Марина Хмелюк - матрос, шеф-кухар, фотограф

Запланована нитка маршруту: м. Київ - м. Тернопіль (потяг) - смт. Залізці (автобус) - м. Тернопіль (сплав) - м. Микулинці (сплав) - м. Чортків (сплав) - с. Більче-Золоте (сплав) - с. Городок (сплав) - м. Заліщики (сплав) - м. Київ (потяг). Увага! Ділянка «с.Більче-Золоте-с.Городок-м.Заліщики» - не пройдена.

Мета походу: удвох на байдарці Щука-2 (надалі - Щука) в зазначені терміни пройти маршрут, записати GPS-трек, скласти звіт, розвіятися

Довжина маршруту: планована - 246 км, пройдена - 148 км.

Протяжність походу: 10 днів (прибуття/відбуття - 3 дні, сплав - 7 днів)

Графік руху (постфактум): 1-й день - 19 км. (23 з блуканнями) швидка течія, вихід о 12.45, трек
2-й день - 18 км. швидка течія, три години борсання в плавнях
3-й день - 27 км. середня течія
4-й день - 18 км. одні завали
5-й день - 16 км. дощ зранку, завали
6-й день - 17 км. дощ ввечері
7-й день - 31 км. течія середня, стали раніше

Підготовчі матеріали: карти генштаба, орієнтовний опис маршруту на http://www.poezdnik.kiev.ua/reki/seret/kniga_po%20dnestru2.html

Похил річки: 0,9 м/км

Рівень води: середній

Даний документ є художнім описом походу з абсолютно суб'єктивними оцінками.

Підготовка:

Ідея піти на Серет з'явилася якось несподівано. Друзі пішли в Карелію, куди я не потрапив із-за часових обмежень, а організувати собі хоч якусь відпустку хотілося. Відкривши атлас річок України, задумався: там бував, там зараз води немає, там і без мене туристів тонами. Хотілося знайти якусь спокійну річку, бажано в гостинних західних краях, на якій було б якнайменше двоногих. Повагався між Серетом та Збручем і обрав перший. Оскільки річка передбачалася спокійна і без особливих сюрпризів, довжину маршруту обирав виходячи з розрахунків 40 км/день та день на непередбачені обставини. Дізнавшись про мої плани, виявили бажання приєднатися знайомі з Одеси. У цьому випадку я думав виходити з Тернополя на катамарані. Готую карту в GPS-навігатор (для магелановських тритонів це досить муторне заняття). Марина паралельно вирізає та клеїть паперовий аналог. Описів річки малувато, але я й не дуже шукав, хотілося йти наобум. Історію пам'яток та визначних місць теж не переглядаю (хоча в неті є що почитати), адже в малому екіпажі від судна далеко не відійдеш, та й цілі інші.

Квитки беру заздалегідь, тож місця випадають в самий акурат (центр вагона і з нижньою полкою). Довго вагаюся, чи брати рибальські снасті. Нарешті Марина переконує мене, що з запланованим маршрутом та скопом обов'язків, що падуть на наші плечі, буде не до риболовлі.

Пакую речі: надувна двомісна байдарка Щука Ошибка! Недопустимый объект гиперссылки., ремнабір, насос, весла, карімат під ноги, мочалка, чалка, дві пари сплавних рукавиць, два 80-и літрові гермо мішки http://www.neris.kiev.ua, намет http://turobzor.info/palatki/ekstrim/palatka-fjord-nansen---galahad.html, літні спальники http://bizzon.com.ua/product_info.php /cPath/68_81/products_id/1800 та http://bizzon.com.ua/product_info.php/ cPath/68_91/products_id/281, іжевський карімат, самонадувний килимок, надувна подушка, казанковий трос, кострова рукавиця, 5 коробок сірників, газовий пальник, два півтора літрові казанка, дві миски, дві чашки, дві ложки, два ножа, черпак, кухонна дошка, засіб для миття посуду з ганчіркою та деручкою, дві зіжмакані півтора літрові пластикові пляшки на воду (третя купиться разом з водою в потяг), аптечка, репеленти, засоби від/для/після загару, рулон срального паперу, мило, пакетики шампуню, рушник, фотоапарат http://mobius.com.ua/camera_model-Pentax--W60.htm, телефони, записник, дві ручки, годинник, два піджопники, два ліхтарики http://bizzon.com.ua/product_info.php/cPath/93/products_id/3017, карти з мапником, GPS-навігатор http://magellan-triton-300.smartphone.ua/, акумулятори та батарейки АА, набір кульків, револьвер http://www.firelion.com.ua/index.php? productID=224, одяг.

Продукти:

3б. сардини в маслі, 3б. кільки в томаті, 1б. бичків в томаті, 1б. паштету, 1б. мідій з рапанами, 1б. свинячої тушонки, 1б. курячої тушонки, 1б. курячих шлуночків в желе, 400 гр. гречки, 250 гр. рису, 140 гр. пшеничної крупи, 400 гр. мюслі, 1 гороховий брикет, 1п. згущеного молока (350 гр.), 1п. майонезу, 1п. кетчупу, 1п. гірчиці, 2 п. борщової заправки, 300 гр. цукру, 1шт. капусти, 12шт. картоплі, 10 шт. цибулі, 2 гол. часнику, 10 шт. моркви, 0,4л. олії, 1булка Українського хліба, 250 гр. сала, спеції, чай, кава, 150 гр. коньяку.

Прибуття:

З квартири власним ходом з гермами за плечима і байдаркою в руках прямуємо з Мариною до зупинки Гната-Юри (ТЦ "Колібріс"), заздалегідь звикаючи до ваги спорядження та прицінюючись до можливих темпів пішого пересування. Далі - тролейбус, підхід до з/д вокзалу, та неспішне вантаження в поїзд №7 Київ-Тернопіль, що відправляється 07.08.09 о 23.58.

О 7.40 наступного дня прибуваємо в Тернопіль. До автостанції можна добратися громадським транспортом або на таксі. Обираю другий варіант як зручніший, викликаю таксі за номером 8(068)-231-13-11 (дякую Юрі Скелі, що спить не дуже міцно і може дати досить кваліфіковану довідку по Тернопільщині ;). Від надокучливих "штатних вокзальних таксо" відмовляюся принципово, оскільки "за 15 грн. ніхто нам не поїде", а до Залізців просять 140 грн. (Тут і надалі текст з щоденника виділено курсивом). Розбалакавшись з водієм таксі, з'ясовую, що до Залізців таксі коштувало б близько 60 грн. і що з селом потрібно акуратніше (адже російська назва Заложцы, що зустрічається в звітах та на картах, перекладається зовсім не як заложці, як я гадав; а ще крім села Залізці є село Залісці…). Що ж 8 грн., 10 хв. і ми на автостанції. Квитки до Залізців коштують 10 грн., автобус на Кременець через Почаїв відходить о 8.40, тобто через пів години.

Рішаюсь перевірити народну приказку "зранку пиво робить диво" і куштую автентичне місцеве живе микулинецьке пиво, - справді диво, - повне Г…

Через годину ми в Залізцях. Це невеличке але древнє селище (1483 р.?) має багату історію та кілька цікавих місць, наприклад, костел св. Антонія (руїни) та залишки замку (http://www.castles.com.ua/n34n.html). Зліва мужики рибалять. І просто протягом кількох хвилин ловлять кілька гарних рибин (чи не карасі). Пройшовши повз озеро близько 300 м. мимо церкви, що видніється зліва, стапелимся на зручній галявині ЛБ відразу за мостом (не спутайте зі старицею зліва від озера). Сніданок, збори, переупаковка речей, надування Щуки і в дорогу…

Сплав:

Субота 08.08.09
Стартували о 12.45. Вже за 5 хв. перший дерев'яний міст, за 10 - інший. Швидкість течії близько 2 км/год., тож на Щуці розвиваємо швидкість 6-7 км. Вражає кількість гусей, що сотнями зустрічається через кожні сто метрів. Через пів години бетонний міст. Обносимося, хоча можна було б під ним пройти, якби не грамотно прив'язаний до корми карімат.

Гусей стає все більше. Цей факт стає важливим, якщо гусей розглядати як локальні перешкоди. Ці безтолкові створіння, побачивши наш екіпаж, або почувши гельготіння інших дзьобатих, миттю з берегів пруться в річку (якщо там не були) і намагаються пливти поперед нами. Коли ж ми наздоганяємо стаю, вони, не в змозі втекти і не бажаючи повернути до берега, здіймають перед нами страшний лемент і просто ніагарські водопади бризг, дбаючи, щоб ми не пересохли на палючому сонці. Іноді десяток, другий гусей гонимо перед собою до кілометра (один гусак кричав нам про нашу неправоту довше години; думаю що дорогу додому він навряд чи знайде) - стає страшно потрапити під руку розгніваним хазяям.

Невдовзі підходимо до рибгоспу. Про це попереджують непоодинокі запруди для вирощування молодняка. Рибні стави від основного русла відділені вузькою доріжкою, що на півметра/метр вивищується над водою. Вони переважно зарослі очеретами, тож не зрозуміло, чи використовуються зараз. Попереду гребля.

Обнос по ЛБ мимо собаки Баскервілей. Наглядач цікавиться, що ми тут шукаємо, але дізнавшись, що ми туристи, повністю заспокоюється і не заважає пересуватися забороненою територією. При посадці в байду спостерігаємо цікаве явище: з річки раз-по-раз піднімаються гігантські вонючі вихлопи смороду - булькає якась підводна труба, через яку промисловість вносить посильний вклад в екологію краю. Рибаки запевняють нас, що далі по річці повний "непрохід" і що туристи в цих краях річкою взагалі не ходять. Оптимізму це не додає, а от для впертості просто ідеальний стимул; крізь зуби ціджу: "відтепер - ходять".

Через кілька хвилин переконуємося - непрохід… правда не глобальний. З ентузіазмом пробираємося через завали.

Зате після походу зможемо розповісти друзям (що залишили нас напризволяще один на один з Серетом, а самі пішли до Карелії) про те, що Ірпінь втратив корону самої заваленої річки (http://karabin.com.ua/sub_pohod .php?poh_id=169&page=1).

Подалі від сіл зграї гусей змінюються табунами рибаків, що принишкнуть десь під вербою, закинуть свої донні вудки аж на протилежний берег (річка ж вузька) і мовчать, щоб не наполохати собі рибу. А вже ти туристе-воднику будь уважним, щоб не заплутатися в павутинні ледь помітної риболовної волосіні. Хоча якщо відверто, то правду говорять про чемність та ввічливість тернопольчан. От у нас такий рибак ще б і твій лексикон хранцюзької поповнив би (це в кращому б випадку), а ці просто лупають очима, дивляться як на прибульців, та чемно вітаються і лише деякі тетері зло зиркають з під лоба та цікавляться, навіщо ж рибу полохати.

Згодом, немов чорні та білі смуги буття, все частіше трапляються хащі та завали, з'являючись, коли їх абсолютно не очікуєш, та зникаючи, коли вже й не надієшся. Все частіше приходиться балансувати на тонких притоплених гілках протягуючи судно над заваленим стовбуром верби.

Попереду село Черніхов. Виходжу на лодочній ПБ, піднімаюся "алеєю тіней", що доводить до церкви. В однієї бабусі набираю питної води (з річки воду пити Марина відмовилася навідріз та і я надивившись на чудасії місцевої екології схиляюся до думки, що прийдеться гартувати імунітет іншим чином).

Входимо в плавні. Річка вузька, дуже швидка, виляє через кожні 50-100м., повертаючи щоразу на 180 . Байдарку сильно заносить на поворотах, тож більшість часу ідемо лагом, гребучи веслом лише з одного боку (гребля здорово нагадує гру Кармагедон на льоду. Важко прийшлося б килєватим байдаркам). О 18.00 вирішили пройтися до 19.00 і шукати місце для ночівлі.

Річка Серет з поміж інших вирізняється дуже вередливим і суперечливим характером - тільки ти прийняв якесь рішення, вона зробить все, щоб унеможливити його виконання. І навпаки, в годину відчаю вона підкине тобі чисте плесо або затишну полянку. Пливучи плавнями, помічаю, що русло постійно звужується. З звичайних 4-6м воно перетворюється в двометровий нешвидкий канал майже повністю покритий зеленню, непомітно втрачаючи води через стіни очеретів. Зате довкола просто рай для диких качок. Вони здіймаються в повітря в кількох метрах від Щуки. Так і хочеться достати свій револьвер і спробувати вполювати.

Раз-по-раз наліво в очерети відходить невеличкий потічок. Тупик. Русло зненацька пропадає, і лише придивившись, розумію, що перед нами завал з товстих колод та пустих пляшок, що повністю сховався під плавнями (плавні - шматки намулу з кущем очерету або осоки, що вільно дрейфують по руслі, доки не пристануть до якогось берега, або завалу в руслі). Приймаємо рішення копати вперед. Саме тут це слово набуває не переносного, а прямого значення. Кожен змах веслом просуває назад кілька кілограм чорного вонючого мулу та міріади жучків і букашок або ж наступний кущ плавнів. Ходу вперед немає. Пробуємо розгойдати байдарку взад-вперед і на раз-два-три здійснюємо неоднозначні поступальні рухи вкриваючись струмками поту і триповерховими матами. Переконую матроса, що стоячи бачу русло, хоча вгадується воно досить нечітко. Виклавши всі сили, спробувавши розпихати підводні колоди ногами і чіпляючись руками за чуби осоки і очеретів, через 15 хв. проштовхуємо байдарку через 10-ти метровий завал. Нам відкривається 20 метрів води, після чого русло зникає остаточно. Тупик. Встаю на байдарку, але довкола бачу лише очерети. Навігатор підказує, що до Івачівського озера залишилося всього 400 м., а от до берега як до лівого, так і до правого більше пів кілометра. Потроху починаю усвідомлювати реальну картину, де дві людини загублені в очеретах за сотні метрів від берега зустрічають ніч… Огортає страх і відчай. Мозок судорожно шукає рішення. Мовчки знімаю шорти, перехоплюю зляканий і здивований погляд Марини, кажу:
- Ну я пішов…
- ?!!
- Попрацюю Сусаніним

Щойно я спробував ступити на якусь купину, відразу відчув себе Муму, миттєво ввійшовши по груди в в'язку вонючу багнюку. Дна в цих місцях не існує (надалі пробував встромити весло - два метра жижі і жодного опору). Інстинктивно спираючись на балони корми байдарки тягнуся вверх - безрезультатно. З Марининою допомогою забираюся в байдарку. Фільми жахів і "фактор страху" відходять на задній план в порівнянні з цим видовищем: сотні водяних комах і незрозумілих черв'яків повзають по моєму тілу, копирсаючись в грязьовій масці. З притупленою огидою витираю себе байдарочною губкою, твердо командуючи: "Назад".

Легко сказати, адже попереду все та ж грязьово-колодочна десятиметрова пробка. Хоча цього разу було легше (ви знаєте, що може зробити борець, що вкусив себе за …, відволікся). З тонною адреналіну в крові і безумним виразом очей місимо грязь. Поряд пропливає водяний пацюк. Молюся, щоб його не помітила Марина. Оговтався лише через кілька хвилин. Що ж робити далі? До місця, де востаннє був вихід до землі кілька кілометрів проти течії, а вже згущаються сутінки. Приймаю рішення йти потічком, що відгалужувався від русла.

Потічок шириною в нашу байдарку, тож веслом попрацювати не вдається. Йдемо підтягуючись руками за кущі очерету та осоки. Згодом потічок теж розгалужується і зникає. За п'ять метрів перед нами прямо в воді видніється тонка смужка верболозів (тож там зовсім мілко). Повертаємо назад до русла. Повертаємося ще на сотню метрів і розуміємо, що в сутінках увійшли не в той потічок. А наш ось він, теж метровий, але швидший і бурхливіший. Він наче сам засмоктує наш екіпаж під пологи очеретів. Повернутися таким буде вкрай важко.

Через 20-40 метрів потічок виводить нас в нове русло. Воно вужче попереднього (всього 1-3 м) та й течія повільна, одразу видно, що утворилося воно зовсім недавно. Так звані береги ще навіть не сформувалися (прямо на очах одні кущі пускаються вплав відриваючись, інші знаходять собі пристанище, зупиняючись в заводях). Русло сильно заросле водяним мохом та дрібними плетучими болотяними рослинами, але це нове русло! Відчайдушно молотимо веслами, але вже через кілька хвилин нарисовується знайома картина - русло втрачається. Знову тупик? Бачу незначне порідіння очеретів зліва. Ломимося туди. Пропливши метрів 50 розумію, що я знаходжуся в озерці діаметром півсотні метрів. Обслідую його кромку. Стіна. Темніє. В глибоких сутінках насилу знаходимо те місце, з якого потрапили в озерце. Виходу нема, гребемо вперед на зникаюче русло. Прогрібаємо метрів з 30 (досить рідка жижа, байдарка нехотя, але просувається) і… ЗЕМЛЯ!!!

Якщо глянути на карту, то не доходячи до Івачівського озера пів сотні метрів зліва в Серет з проміж двох озерець впадає потічок, що проходить під мостом над трасою в кілометрі від річки. На наше щастя сьогодні то не потічок, а навпаки стежка від траси до річки. Навіть не стежка, а ледь помітна стежина, що проходить по насипу лише на 10-20 см вище води (очевидно два круглих озерця, що показані на карті обабіч, насправді являючись двома канавами обабіч стежки якраз і утворенні нагортанням ґрунту для формування цієї стежини з абсолютно незрозумілою ціллю). От ця стежина і закінчується островом, що впритул примикає до русла річки зажавши його в канаву завширшки метр і з надзвичайно швидкою течією (мені неодноразово згадується Коваль зі своїм найлегшим човном в світі - був він, зараза, на Сереті, неодмінно був).

Швидко ставимо намет. Я за дровами, Марина розкладує речі. Під самим берегом за канавою весь час скидаються щуки ганяючи дрібноту. Знову щиро розкаююсь, що не взяв спінінг. Повсюди сотні диких качок. Іноді тишу прорізає демонічний регіт чайки, проходячи морозом по шкірі. Марина готує гречку з зажаркою і свининою. Тільки тут згадую, що в нас ще є пиво і двісті грам коньячку, дуже доречно. На берег прямо перед нами вискочив пацюк подивився в нашу сторону, дико заверещав, кумедно підстрибнув перевернувшись в повітрі і впав у воду.

Ніч була тривожною. Навколо кричали качки, сміялися чайки, поряд стрибали щуки і вночі в гості до нас навідався знайомий пацюк. Добре, що я міцно сплю, а от Марина хоч і відлякувала пацюка всю ніч колотячи ногами по стінках палатки, але сміттєвий пакет з очистками від ранішньої ковбаси та з трьома протухлими рибинами, які я по дурості купив в Залізцях до пива, він все ж витяг прямо з тамбура намету і вщент розшматував.

Неділя 09.08.09
Проснулися ми о 6.00. Надворі стояв туманний ранок. На газовій горілці швиденько готую обов'язкову ранішню каву та намагаюся розпалити вогнище. Верба, що й так горить неохоче, ще й відсиріла на додачу. Витративши коробок сірників та натренувавши щоки, добиваюсь результату - отже гороховому супу бути!

Буває таке, що день не заладиться… Після зборів речей з'ясувалося, що GPS-навігатор не працює: зависає на пів запуску. Заміна батарейок, шаманські пританцьовування, биття девайса об коліно та занурення його у води Серету забрали годину часу. Карта, яка бралася для годиться як дань традиції і підстраховка намокла ще звечора (та пробачить мені Євгеній Сергійович, вчив же…). Вийшли ближче до 11.

Через кілька поворотів річки виходимо в Івачівське озеро. Починається вчорашній жах в новій інтерпретації: без навігації, русла як такого немає, до берегів підійти неможливо, все озеро заросло очеретами, лататтям, та заплило "говнєцом" (так ласкаво ми стали називати помісь мулу, водяного моху та іншого бруду і сміття).

Йдемо страшним зигзагом, вибираючи місця зарослі лататтям (йти по ньому виявилося найлегше за відсутності чистих плес). Вмордувінд. Диких качок - як голубів на Хрещатику (іноді страшно, щоб яка не нагадила), безліч лебедів, білих і сірих чапель, чайок. В куточках свідомості застиг вчорашній жах. З острахом поглядаємо по сторонах, не задумуючись робимо складні рискання зліва направо, не боячись втрати часу. Рятує лише те, що навколо ранок. Поступово стає глибше. Виходимо на Чисту воду. Вода й справді кришталево чиста не дивлячись на багату флору і фауну. То тут, то там з'являються рибаки, сонно клюючи над вудочками. Далі їх стає настільки багато, що розумієш, риба тут є, а місце для риболовлі потрібно займати ще звечора :. Підходимо до греблі. Обнос справа наліво (прохід за білим забором). На заплавному озері дядько рибалить на бананові. Так, справжній морський надувний банан - оригінально. Русло нешвидке і нецікаве. Потроху приходять знову плавні.

Між селами Великий Глибочок і Плотича течія пропадає і русло фактично перетворюється в озеро. Щоб подолати цю ділянку потрібно грамотно перейти від правого берега до лівого. За словами місцевих, є лише одна "доріжка" в очеретах, про яку навіть місцеві рибалки знають не всі, але потрібно орієнтуватися по забитим в воду палицям і загнутому кущу очерету. Оскільки всі ці істини ми дізналися вже в Великому Глибочку, куди причалили набрати води (на карті в цьому місці невеличке озерце в болотах), то ми вирішуємо, що швидше і надійніше буде обнестися, адже неподалік доріжка-міст. Після мосту плавні наступають з новою силою. Лякає, що й на карті ця частина річки зображена тонкою звивистою ниткою.

Майже при виході з Чистилова знову "вляпуємося". З учорашнього дня знайомий земельний завал. Пробуємо копати переконуючись, що це марна справа (вже зовсім не видається смішним анекдот про "де ти гріб, там я й ставив"). Повертаємося до пірсу, де рибалять двоє місцевих підлітків і покурюють вничку, недовірливо позираючи на нас. Розпитати нічого не вдається. Важко спілкуватися з "не водником". Оскільки на карті проглядається два русла - перепитую, чи нема через річку бува двох мостів. Кажуть що є три… Запитую, під яким краще пройти - відповідають, що мости "один одного ліпший". Роблю перегляд по берегу. Точно бачу, що через 200 метрів чисте плесо, а от як там на цих 200м? Якщо ж обноситися, то метрів з 300 мінімум. Після невеликої наради вирішуємо йти вперед. Якщо завал більше 20-30 метрів, то на останніх силах повернемося і зупинимося прямо в селі. Втративши кілька хвилин і довівши хлопакам на березі, що танки грязі не бояться, прогрібаємо вперед п'ядь за п'яддю. Завал не такий вже й великий, але русло стрімко повернуло праворуч геть від чистого плеса, що проглядалося з берега.

Майже дійшовши мосту помічаю прохід наліво зі значним стоком води. Повертаю і вже через сотню метрів розумію, що це пастка.

Вода просочуючись через стіни осоки та очеретів повертає в русло, від якого мене відділяє всього 5-7 метрів. Повертатися дуже лінь і, незважаючи на протести Марини, вирішую перти вперед. Останній метр в позі ковбоя (ноги стоять на купинах очерету, руками між ніг протягується байдарка) і ми знову в "струї". Проходимо під мостом. Виявляється, "три моста" йдуть один за одним. Так от про що нам повідали хлопці. А от з приводу "один одного ліпший" питання спірне. 14.00. Жара.

Через кілька десятків метрів наліво під зводи очеретів сходить швидкий бурхливий потік, залишаючи подальше русло зовсім без течії. Не переймаючись, йдемо за водою. Ця казкова алея назавжди залишиться в моїй пам'яті: спочатку ми пливли в темному коридорі очеретів завширшки метр, але з такою течією, що весла в воду і не мочили, лише переднім веслом працювали мов вказівником. Весло вліво - і байда немов змійка в тетрісі шмигає слідом за веслом під склепіння трав'яного тунелю. Далі ми увійшли до зачарованого лісу. Картина, що відкрилася очам вражала своєю нереальністю: ми пливли просто серед лісу. Лавіруючи поміж деревами шукаємо максимальну течію, щоб не збитися з оптимального курсу. По відголоскам потягів, що проносяться поряд що чверті години, і по сонцю визначаю, що ми йдемо паралельно з/д мосту на віддалені кількох сотень метрів.

Надалі течія все розгалужується і розгалужується, остаточно перетворюючись в озеро серед лісу (чи то пак лісу серед озера).

В голові зароджуються недобрі відчуття. Куди йти? Розум підказує, що йти потрібно за течією, але де вона? Обираю напрям на південь а далі по алгоритму: підходимо до наступного куща і за падаючим листям визначаємо куди більше тягнеться сміття вправо, чи вліво і йдемо за ним. Коли листків нема - піднімаю веслом з дна трішки мулу і спостерігаю за каламуттю (проблем з цим не виникає, ми вже й так деякий час раз-по-раз дном судна доторкаємося до підводних намулів). Таким чином проходимо з кілометр до тих пір, доки течія не зникає остаточно, а наш корабель починає надійно перетворюватися зі щуки в повзучого тюленя. Фініш. Знесилено кидаємо весла. Переповзши кілька раз з однієї поляни на іншу і зовсім вибившись з сил, розумію: далі не пройти, а дороги назад не знайти. Достаю квадратики карти, на які вона перетворилася після намокань, висихань та частого діставання з мапника і прикидаючи "юг к носу", визначаю, що ми маємо бути неподалік основного русла, яке в цьому місці справа впритул мало б підійти до горбистого берега. Щоб переконатися в своїх припущеннях, лізу на найближче дерево. Дерева - невисокі вільхи, чахлі із-за стояння в воді, та й підмочені кореневища тримають їх не особливо надійно. Як йожик в тумані, забираюся на верхні найтонші гілки ногами, руками балансую як акробат, ноги тремтять, а рука козирком біля очей (таких цирків ще не бачили джунглі Серету). Довкола тільки рідкий ліс і лише попереду справа в кількох сотнях метрів бовваніє очікуваний горб. Десь там під ним річка, це точно. Але як туди добратися?.. В серцях знову вистрибую з байдарки з твердими намірами хоч зубами дотягнути її до річки. Марина мовчки дивиться на цю дурну затію (добре, що хоч мовчить, адже на відміну від вчорашніх блукань це ж мої адміральські здібності завели нас сюди). Відпихнувшись від дерева по інерції проходжу метр-другий і… все. Ноги, провалюючись в багнюку більш ніж по пояс, не дають можливості проштовхнути байду ні на крок. Що робити? Ну хоч монетку кидай. Вирішую покладатися на єдиний прилад, що залишився в нашому екіпажі, на жіночу інтуїцію. Марина каже повертатися. Ну що ж, спробуємо.

Як я і передбачав іти за течією простіше, ніж шукати, звідки вона йде… Перш ніж зайти в якусь наступну проміжну галявинку (коло 5-6м діаметром оточене 5-6 кущами-деревами з 5-6 протоками або пролазами між ними) приходиться відвідати 2-3 тупикових. Безвихідь додає злості і сил. Згодом починає відчуватися течія. Ломимся на неї, мов риба на нерест, хоч і помічаємо, що тут ми точно не проходили. Через годину веслань доходимо до місця, де вода нас просто відносить назад. Річка близько, але ми впираємося в зарослі верболоз. Незважаючи на протести Марини, вирішую цього разу продиратися до останнього. З матом, опанням та криками "давай", тягну на себе гілки кущів, мов тараном розсуваючи їх своєю захисною панамою. "І раз…" і ми з байдаркою під хруст ломаних віток просто випльовуємся в русло. Урааа. Дивимося один на одного і не знаємо, сміятися чи плакати: всі в павутинні, мошках, навіть із-за пазухи стирчать цурпалки гілок та очеретів, одяг чорно-зелено-земляного кольору, мокрий, піт тече градом… "А от той пагорб" - махаю рукою, і торопію: на березі стоїть сім'я (взагалі і не зрозуміло, хто з нас туристи) і дивиться на нас круглими очима. Уявляю, як вони зачувши мати і бубніння перестали жувати шашлики і з острахом чекали на болотяне чудовисько, що трощить верби і мутить води. І тут ми оп-па. Думаю нами ще довго лякатимуть малих дітей.

Незважаючи на відкриті роти невільних глядачів, плюхаюся в брудну зарослу мохами воду і "купаюся". Далі починаю відмивати Щуку. Марина підмічає, що після того як я купаюсь, або ще й судно мию, ми обов'язково попадаємо в ще гіршу калабаню.

Та цього разу все навпаки. Не встигли ми відійти від багаточасових блукань (втрачено три з половиною години ходового часу!), кілька поворотів і ми виходимо в гребний канал, що починається разом з селом Пронятин справа. В рибалки дізнаємося, що через вузьку зарослу ряскою протоку можна потрапити до внутрішнього озерця, де є вихід до магазину. Судячи з карти далі цивілізація, та й година вже пізня, 19.00 - вирішуємо отаборитися прямо на околиці села під самим лісом біля розваленої водокачки. Поки мию голову та остаточно купаю розвантажену байдарку знайомлюся ще з одним рибалкою. Дядька (представився Ярославовичем) виявляється колишнім КГБешніком, працював в Києві і взагалі не з лісу виліз. Переймається нашими розповідями про зламаний навігатор та блукання в плавнях, радить користуватися польськими картами замість генштабовських, мовляв вони значно точніші. Готуємо рис. Підійшов Ярославович, запитав чи не страшно поряд з селом, адже "умовна щільність п'яних дурнів на кілометр квадратний кругом однакова". Дає мобільний на всяк випадок. Він живе поряд і готовий "лопатою надавати всім підсрачників", адже його тут кожна собака знає, боїться і поважає, тож ми можемо сміливо казати, що відпочиваємо тут з його веління ;). В нас тиша, а от з протилежного берега, де розкинулось село Біла, що нині практично інтегрувалося в Тернопіль, лунають п'яні лайки, розбори, погрози та ржач - там продовжується нічний активний відпочинок найстійкіших тернопільчан. Єх, не прав ти, Ярославович, здається там щільність п'яних дурнів недільними вечорами зашкалює.

Понеділок 10.08.09
Над гребним зранку розлито густі білі тумани. Ярославович вже кидає спінінг, ніби й не йшов нікуди. Заварюємо вівсянку зі згущеним молоком (вже в тюбиках), снідаємо, чаюємо, збираємося і вперед на Терен-поле.

Після моста, що за гребним каналом (а рили його як канал всесоюзного значення, 20м завглибшки; навіть трибуни почали ставити, але все пішло по …) - Тернопільське озеро. Йти просто краса. Легкий вмордувінд змінився повним штилем. Проходити краще тримаючись правого берега. Вода брудна, зелена і бажання скупнутися не визиває зовсім. Попереду міст. Справа від моста обминаємо човнову (чи катерну) станцію і чалимся на пірсі (де видніються двоє східців до виходу в місто). Після прогляду розвантажуємося, герми на спину, байду в руки і йдемо в сторону мосту. Кілька цікавих підходять подивитися на байдарку, їм надувастик в дивину, адже самі вони колись ходили лише на тайменях. Перед мостом переходимо дорогу. Вірніше урочисто траверсимо потік машин по зебрі, маякуючи веслами замість прапорців про початок і закінчення колони. Біля ближніх ларьків нарешті викидаю накопичене сміття (якось завжди про нього забуваю і вожу з собою, мов рідне) Справа по руслу через сотню метрів стаємо на воду. Посадка досить незручна.

Далі річка брудна і взагалі не цікава. Проходимо безліч мостів (7-8 впродовж півгодини). Рибаків немає, тож і риби певно теж. Згодом з'являються очерети і острахи попередніх днів. Збільшується течія. Русло заросле, але завжди можна знайти метрову доріжку з бистротоком. Береги дедалі більше нагадують Случ. Потрохи входимо в хащі. Починаються часті завали (здебільшого прохідні, хоча трапляються і серйозні). Знову з'являються гуси (помічено, що вони є індикатором відкритої води). Попадається перша шиверка (перешкоди мікроскопічні, але після плавнів здаються такими знаковими і бажаними). Течія набуває слаломного характеру. Дуже круті повороти на руслі шириною 1-3 м із-за бокових перешкод (повалені дерева, виступи каміння).

Зупиняюся в селі Острів біля величного колишнього храму, який якраз реконструюють (грамотніше було б дійти до моста в селі). Біля мосту табличка "Природно-заповідний фонд України. Гідрологічна памятка природи Острівське джерело. Охороняється законом". Нижче по течії і саме джерело справа. Вода чиста і смачна (як виявилося вона досить довго зберігає свої властивості). На берегах церкви і храми. В селі Буцнів пам'ятка архітектури - залізничний міст, збудований в 1897 році.

Почувши попереду шум, несподівано помічаємо греблю. Дивно, підпору води не помітно, хоча течія практично пропала. Обнос справа. Знову потрапляємо в джунглі, пригинаємося майже під кожним деревом. Місцями приходиться гребти лежачи, бо течія серйозна, а річка наповнена ломаками і дошками. По бокам з'являються пагорби. Бачимо каменярів, що нещадно руйнують схили одного з пагорбів. Ух, ти! Перед нами перший злив висотою 20-30 см.

Далі - рівномірна течія та нависаючі дерева (пейзажі нагадують Ворсклу). Попадається шматок "рульожки" між частковими завалами і ми стаємо на ночівлю перед селом Лука при виході з села Миролюбівка? Місце гарне, рівне, достаток дров, поряд хвойний ліс, хоча неподалік видніються крайні хати села. На вечерю в нас український борщ з часником, курятиною і салом. День видався просто ідеальним. Стільки вражень, змін пейзажів та частої мінливості характеру річки за один день я ще не зустрічав. Правду кажуть, хто не був в пеклі, той раю не знає.

Вівторок 11.08.09
Ніч видалася дуже тепла, практично без роси. Підйом о 7.00. Снідаємо пшеничною кашею з курятиною і зажаркою (все таки добре мати в поході шеф-кухара).

Відмахуємося від корів, що намагаються скуштувати тент палатки або одежину. Швидко збираємося і от о 9.45 ми вже на воді. Відразу через 30м непрохідний завал. Ну і чому було не продивитися річку і стати на воду після нього? Такі завали на місцевому сленгу називаються "патрон", тобто затор. Цей патрон представляє собою просто дику гору пластикових пляшок.

Обнос по ПБ. Подумки роблю кінцеву переоцінку маршруту. Розумію, що пройти запланований маршрут в задані строки неможливо в зв'язку з масою дрібних перешкод, що забирають багато часу, тож вирішую й зовсім не квапитися, а насолоджуватися маршрутом. Буквально протягом першої ж години трапляється кілька десятків завалів. До цього походу я б обносив половину з них. Цього ж разу обійшлися 3-4 обносами. Перед Микулинцями русло на кілька хвилин очищається. Відкривається мальовничий краєвид на Троїцький костел.

Стаємо під першим Микулинецьким мостом (Микулинці-Воля) (Микулинці - вважається найдавнішим містечком на Тернопільщині та одним із найдавніших на Західній Україні. Перша писемна згадка - 1096 як Микулин, згідно з "Повчанням" Володимира Мономаха). Помічаю що спортивні тапки, які вірою і правдою послужили мені в плавнях і заслужено були вимиті і поставлені на корму для просушки, після хащ, пригинань і протаскувань поміж гілок, вже не є парою 9. Згадую навіть момент, коли я, перетягуючи байдарку над поваленим деревом в вузькому проміжку між двома гілками, ставив її на ребро. Все що слабо примуфтовано обов'язково загубиться (туристична мудрість). Кілька хвилин вдивляюся в води Серету з надією, що тапок мене спробує наздогнати, але марно - Серет прийняв жертву. Оглядаю руїни замку 16-го століття на ПБ і прямую в місто за тапками і пивом.

Нині серед досить великого міста я й справді виглядаю неприродно: пофарбовані деревами шорти та панама, обвітрені губи і босі припилені ноги шльопають мощеними бруківкою вулицями. На недовірливі погляди бабусь-продавців розповідаю свою історію. Купую шльопи виробництва мейд ін Чайна і за наводкою бабусь іду до Микулинецького пивзаводу. Але не склалося. Найсвіжіше і найдешевше Микулинецьке пиво в місцевому кафе продають по своєму дивному графіку і чекати мені ще більше години. Ну що ж, знову повертаюся в центр і затарююсь в магазині. Заодно продивляюся другий міст. Потрібно було відразу зупинятися біля нього. Між двома микулинецькими мостами гребля-водопад.

Непрохід. Обнос справа по лугу з десятками лавочок та столів (можливо по ночам тут збирається таємний клуб микулинецьких шахістів). Фотографуємося поряд з 5-6ти метровими рослинами, що нагадують гігантський окріп.

Після другого мосту знову патрони, перетягування над гілками, пропливання лежачи з проносом гілля над собою. Обносити вирішили лише те, що обносити або значно швидше, або не обносити небезпечно для життя. Відразу ж обнос. Повний і протяжний завал річки. Робимо перепочинок і заодно крадемо 7 маленьких качанів кукурудзи (на півторалітрову каструльку), та пробачать мені невідомі хазяї, котрих не було поряд.

І перед Микулинцями і відразу після в річку впадають чисельні потічки-вонючки (стоки каналізації чи відводи скотоферм). Та й вся річка в цілому дуже брудна і вонюча. Рибаків обмаль (напевно з рибалкою тут не дуже…). Майже всі зустрічні мешканці кажуть, що далі по річці проходу нема. Це не надихає, але ми вперто гребемо крізь павутиння заростів. Здається вже в Струсові бачимо вир сміття. Більша частина струї, закручуючись вправо, утворила справжню пастку для пляшок, кількох плавучих кінескопів та іншого сміття.

І перед Микулинцями і відразу після в річку впадають чисельні потічки-вонючки (стоки каналізації чи відводи скотоферм). Та й вся річка в цілому дуже брудна і вонюча. Рибаків обмаль (напевно з рибалкою тут не дуже…). Майже всі зустрічні мешканці кажуть, що далі по річці проходу нема. Це не надихає, але ми вперто гребемо крізь павутиння заростів. Здається вже в Струсові бачимо вир сміття. Більша частина струї, закручуючись вправо, утворила справжню пастку для пляшок, кількох плавучих кінескопів та іншого сміття.

Через кілька хвилин розвалений млин. На підмурках випивають місцеві хлопці, даючи нам корисні поради та не менш дотепні коментарі. На остаток повідомили нам, що "далі розбитий міст - все одно не пройдете". Пройшли. О 19.30 починаємо придивлятися місце під стоянку. Кругом населенка. Село Світанок, що справа, переростає в Зубів. Два пацана років восьми кричать нам, що ми не пройдемо і демонстративно сміються (ці Нострадамуси мені вже починають набридати). На зло їм розгортаємо значний п'ятиметровий "патрон" з пластикових пляшок. Пройшовши, салютуємо: "Пройшли!!!". Пацани біжать по берегу вигукуючи браві викрики хвацько-погрозливого характеру. Зупинився, поспілкувався з ними. З'ясував, що по правій стороні хати аж до … матері, а от по ліву - ліс. Прогляд зліва - поляна поруч з селом. Пропоную зупинитися. Пацани далі біжать за нами по березі і кидаються чим попало: камінці, пісок, пляшки. З трудом стримую себе, вдаючи, що не помічаємо їх. Марина пропонує пропливти трохи далі. Неохоче погоджуюсь. Далі прогляди показують лише багатометрові зарослі кропиви та людські городи за ними. Думаємо, пропливаємо сотню метрів до повного завалу і повертаємося в кропиву проти течії. Про себе матюкаюся, вголос щось бубню на зразок "все проти нас сьогодні, бу-бу-бу…". Вибралися з кропиви (після всього дня по ній ми вже ходимо мов святі по воді) перемежованої гіллям поруч з погорілим полем і стали на стоянку о 22.00!!! Да-а… Настрій препаскудний, ще й Марині псую. Ех, потрібно було все таки тим малим дати по шиям хорошенько.

Поставилися під ліхтарями, з'їли консерву з мідій та рапанів з на півроку простроченим терміном (страшно, але смачно) з часником (Марина відмовилася на користь традиційної кільки в томаті). Спалося жахливо: покусані комарами та обпечені кропивою ноги не давали покою дурній голові :. А ще натрушені при проходженні завалів в труси і за пазуху дрібні жучки-паучки лазили по спальнику створюючи атмосферу справжнього тераріуму. На додачу вночі пішов дощ.

Середа 12.08.09
Проснулися також під дощем. На газовій горілці заварив собі каву, Марині зелений і пишу звіт. Зварили вівсянку. Погода перемінлива від проливної до просто паскудної. Розумію, що потрібно все ж вирушати. Збираємось із середини: пакуємо речі, знімаємо внутрішню палатку, все в герми, а зовнішній тент мокрим просто в кульок.

Обнесли вчорашню перешкоду (заодно знайшов зарослі ожини і вволю наївся ягід) і в 12.45 в путь. Далі традиційні непролазні хащі з завалами на кожних двісті метрів.

Принципово не робимо обноси: перетягуємося через гілля, пролазимо під деревами, втискаючись тілом в байду. Щуку жаль. Вже вчора вона стала протікати. Дірок немає, а вода просочується через потертості. Йдемо, як свині. Пропливаючи під низькими гілками дерев, що звисаючи занурюються в воду, з води дістаються і на нас осідають шари добірного, чорного як вакса, вонючого мулу. Через годину-другу річка на мить стала вільнішою. Я помітив, що ми пропливаємо під гіллям нависаючої над водою ліщини. Зірвав кілька горіхів і подарував Марині. Виявилося, що вони вже цілком їстівні. Річка стала ще спокійнішою. Масивні верби змінилися кущами. Зупиняємося. Лишаємо Щуку на прив'язі, а самі берегом повертаємося за горіхами. Виявляється, краще було вернутися на байді і рвати горіхи з води, оскільки ліщина вся все рівно звисає над водою, а горіхи бовваніють лише на кінчиках тонкого гілля. Балансуючи над водою нарвали кульок горіхів. Дивує рівність і стрункість молодих погонів ліщини: зимою тут можна було б нарізати добірних вудилищ.

Через 100-200м знову джунглі. Марина весь день в поганому гуморі. Переважно мовчимо. В Островці при впаданні правої притоки нова витівка природи: річка розбивається на два русла: справа вузький бистроті під гілками верб, зліва - порог під кількома масивними гілками, що впирається на колоду зліва і з великим обливняком серед протоки. Подумавши і зваживши всі за і проти, йдемо вліво. Красивий вдалий прохід (а могло бути ой як неприємно). Відбулися лише гулею на лобі Марини - непомічена дрібна гілка. Знову хащі, будь вони неладні.

О 16.00 виходимо до села Малів. Перед ним направо відходить канал чи то на млин, чи ще куди. Прямо ж гребля з чудними завалами та чистою водою. Привал. Купаюся досхочу, пру брудний одяг, панаму, мию голову, байдарку. Відчуваю, як змиваючи з себе бруд, неначе відмиваю від бруду всі пройдені сьогодні хащі. Довкола палюче сонце та непорушна тиша (в тунелях сонця то не видно). Доки сохне одяг - в село. Від мосту вдалині можна помітити залишки мурів величного замку з добре збереженою баштою та новозбудованою церквою всередині. Обіцяю Марині, що далі завалів не буде, адже до річки впритул то зліва, то справа підступають круті схили, отже мають початися Дністровські пейзажі. Та вже за поворотом ріки розумію, що передбачити Серет неможливо. Проходимо чисельні завали. Їх багато, але всі нескладні. Проходяться сповільненням ходу, корекцією траєкторії руху та легким перекладанням тонких гілок верби від грудей за голову. Помічена башта бовваніє просто над нами. Було б кілька екіпажів, можна було б оглянути. Зустрічна тітка розповіла, що це колишній монастир і ми знаходимося в селі Підгірці, що напроти Семенова (їх на карті немає). Розгомонілися. Дивуюся зникненню пляшок, на що тітка інтелігентно повідомила, що вже в цьому сезоні назбирала десяток мішків "бутильованого поліпропілену". Подумалося, якби кожен надріччанин зробив би те саме? Річка в цих місцях на карті позначена тонкою лінією, напевне тому, що береги досить високі, а сама річка завширшки не перевершує 5-6 метрів. Після Семенова в Серет впадає річка Гнізна, після чого русло кардинально змінюється. На зміну завалам приходять просторі плеса 15-25 метрів завширшки. Поодинокі повалені дерева вже не можуть перекрити річку, хоча разом з низькорослими верболозами протилежного берега раз у раз створюють метрові коридорчики-тунелі. Проходимо Залав'я та Підгайчики. Враження, що ми на Случі нижче Новоград-Волинського. Стаємо на ночівлю на мальовничій просторій поляні (майже непомітній з води), оточеній високими деревами акації та лугами перцевої м'яти.

Затишок, п'янке повітря і пречудовий настрій сповнений оптимізму стирає незгоди попередніх днів перетворюючи брудні історії просто в похмурі легенди-страшилки. Нарешті на нормальних дровах варимо гречку з курячими шлуночками і чесно вкрадену кукурудзу.

Четвер 13.08.09
Проснулися о сьомій. Кава. Вівсянка з гавайською сумішшю, вчорашні горіхи, кукурудза, сало з часником. Так, це щось… Довго снідаю, довго пишу, довго збираємося. Вийшли об 11.15. Година спокійного веслання і ми підходимо до греблі. Значний перепад висот 4-5 метрів. Велика частина річки сходить через греблю ліворуч, інша - відгалужується в канал направо під красивим містком. В каналі жвавий бистроток, та й відстань вдвічі менша ніж основним руслом, натомість нахилені гілки верболоз. Зліва - спокійне плесо, але це й лякає.

Слухаю Марину - йду вліво. З'являються завали, правда не суцільні. Обійшовши Долину стаємо за мостом набрати води. Робимо тривалий відпочинок з "солярієм". Пропливли трохи, погода почала псуватися. О 16.00 линув дощ. Тримаємося до першого "промерзання". О 16.40 промерзли. Ставимо під дощем палатку перед самим селом Буданів відразу за мостом ЛБ на території колишнього цукрового заводу (зовні нагадує звичайнісінький колгосп з трансформаторною будкою, силосною ямою, корівниками вдалині і випаленим полем поруч) на бережній кручі між самою річкою і колишньою грунтівкою. Пробуємо поставити спочатку тент, а вже до нього зсередини кріпити внутрішню палатку посуху. Так, все залишається практично сухим, але гра свічок явно не варта (намудохалися по царськи). Через кілька хвилин дощ скінчився, а о 17.15 вийшло сонце. Палатка, байдарка мокрі, речі розпаковані - вирішили вже нікуди сьогодні не йти. Магазин дуже далеко, аж за залишками мурів замку, перебудованих на костел, що видніються на пагорбі зліва. Дівчина в магазині сприймає мене за бомжа і не хоче давати пиво (такий казус трапляється вперше). І не справляють на неї враження масивна срібна цепочка та титановий годинник з браслетом, дивиться на мій брудний капелюх і морщить лоба. Така порча знімається лише шелестом грошей витягнутих з гермогаманця.

Тільки назбирав дров, як знову линув дощ, мов з відра. Їмо консерви, і - спати.

П'ятниця 14.08.09
Зранку кава і гарна погода. Сушимося, варимо борщ, чай і об 11.30 в путь. До Скоморошого швидка течія з поодинокими перекатами (один раз прийшлося навіть робити стометрову проводку). Відчуваються дністровські мотиви. Далі річка повернула на схід і течія майже повністю зникла. Класичні случанські пейзажі. Місць для стоянок нема аж до самої ГЕС (виключення дві полянки зліва при повороті ріки на південь). Скородинський став перед ГЕС (1958 р.) дуже мілкий і замулений. Йдемо на "чорних веслах". Направо від ГЕС за пагорбом розкинулося село Скородинці. Докуповую хліб в Торгівельному Центрі (монстр совдепа), оглядаю визначні місця: більшість хат криті черепицею, зруйнований явно стародавній величний храм (навіть я мимоволі перехрестився), циганка на вантажівці, що кричить в мегафон: "Купуємо телевізори та металолом".

Село плюс тривалий обнос з ЛБ на ПБ (можна інакше) зайняло півтори години. Після ГЕС течія переважно швидка. Йдемо під всіма вітрилами. О 17.20 зупиняємося на ночівлю поряд з селом Біла (вірніше між чотирма написами Біла на карті) перед самим Чортковом з метою завтра за годину дістатися Чорткова, просушитися і неквапно шукати транспорт до Заліщиків чи Тернополя. Ночівля дуже правильна: навпроти красива неприступна прямовисна кам'яна стіна метрів на 10-15 заввишки (можливо це і є відслонення гірських порід силурійського і девонського періодів), на березі груші, липи та інші здичілі плодоноси (неначе сотню років тому тут була чиясь садиба). Рівна поверхня землі дозволила б поставити з десяток наметів. Гарний підхід до води, відсутність комарів та віддаленість цивілізації.

Часу вдосталь, тож неспішно збираю дрова (теж не верба:), доки Марина облаштовує гніздо, купаюся, варимо гороховий суп. Спокою не дають щуки, які по кілька раз на хвилину вистрибують з води, неначе знущаючись, показують свої туші хапаючи загнаного малька (все, наступного разу беру весь свій риболовний арсенал). Ніч прохолодна з рясними ранковими туманами.

Субота 15.08.09
Зранку миттєво розпалюю багаття з сухих гілок, прихованих в тамбурі палатки на випадок негоди (вкотре карбую в пам'яті, що потрібно купити сухий спирт або нарізати велосипедну камеру). Варимо рис, з залишків капусти, моркви та олії робимо салат, доїдаємо сардини, паштет та лісові горіхи. З таким сніданком не хочеться і весла до рук брати. Збираємося. На берег підійшли пастухи. Кажуть, що до Чорткова нам пливти не більше 20хв, адже він прямо тут за поворотом. А пішки не більше трьох кілометрів. На думку спадає, що наш поїзд взагалі може зупинятися в Чорткові. Роздумую, що можливо краще прогулятися з байдаркою в руках, аніж зайвий раз перепаковуватися та просушуватися. На тому й порішили…

Відбуття:

Герми на плечі, Щуку в руки і вперед. Жарко, а я ще й в камуфляжі щоб герма не натерла плечі, яким і так немало дісталося за ці дні. Виявилося, що пастухи або не знають арифметики, або відстань нам сказали в милях. Топаю, а пар з мене стовпом. Промокає камуфляжна куртка і піт стікає просто по гермомішку. Чорногора влітку виявилася значно легшою ніж це пішкування з дивним для зустрічних спорядженням. Вийшли на колії і вже повз них заходимо на самий вокзал. Так наш поїзд №350 прибуває в Чортків в 18.50. Чекаємо, вантажимося, короткий перекус в поїзді і люлі незважаючи на п'яні вигуки сусідньої компанії хлопців, що поступили в київські ВУЗи і їдуть покоряти столицю (боюся, що ця безпечність їм, незнайомим з контролерами та вокзальною публікою, ще може вилізти боком). Просинаюся за годину до Києва. Кава. 06.57 вокзал. Пішком до України. Тролейбус, і от ми дома. Відразу ж намагаюся оживити навігатор. По USB він видний, довго шаманю, тричі міняю прошивку і лише коли я по найновішій версії поверху залив ту ж прошивку прибор ожив. Трек першого дня врятовано. Хоч щось.

Витрати:

Їжа: близько 100/2
Квиток на поїзд №7 Київ-Тернопіль: 75.01
Таксі в Тернополі: 8/2
Автобус Тернопіль-Залізці: 10
Квиток на поїзд №350 Заліщики-Київ: 78.76
Всього: приблизно 215 грн. (27$) + пиво

Висновки:

Річка мальовнича, але дуже брудна і засмічена. Маса дрібних і серйозних перешкод диктує багато обносів.

За 6-ти годинний ходовий день на байдарці Щука при умовах штилю, відсутності течії і перешкод можна вільно пройти 30-35 км. Для реальних умов потрібна корекція.

Річку бажано ходити кількома екіпажами, що значно спростить обноси та подолання перешкод. На катамарані на таку річку йти не варто взагалі.

Місцями річка дуже рибна і пригідна для чудної рибалки.

Дякую КБ "Сталкер" за вдалу конструкцію байдарки, що змогла пережити значні знущання, хоча й прийдеться клеїти значні, майже наскрізні потертості. Можливо заїду до вас зимою за наступною Щукою.

Як здорово, що зі мною не пішли кілька новачків, яких я майже зманив Серетом. Для них ця подорож могло б стати моральною травмою. І як погано, коли поряд немає своєї перевіреної команди (Слиньків, Герасимчуків, Горячковського).

Навіть для простих походів здорово мати грамотне спорядження.

Рекомендації:

Для спрощення маршруту і щоб дійти все-таки до Дністра раджу стапелитися в Тернополі, або в Семенові.

Окрім GPS-навігатора обов'язково потрібно брати паперові карти і бажано в кількох посудинах, або екземплярах.

Для розпалки багаття потрібно щось брати, особливо, коли група з двох людей і на привалі потрібно витрачати мінімум часу на будь-яку операцію.

Обов'язково потрібно мати сплавне взуття, що добре фіксується на ногах.

Правильне харчування в поході - залог гарного настрою і економія срального паперу.

Казанковий трос і в перший же день вирубані під нього стійки матимуть мінімальну вагу, найкращу транспортабельність та швидке приведення в боєготовність.

Контакти:

Автор звіту - Володимир Хмелюк. E-mail: hmelyuk@bigmir.net; ICQ: 251-284-115

Выложено на www.poezdnik.kiev.ua - «Водный туризм Украины» 23.10.2009.

Водный туризм Украины
2002