(Новоархангельськ-Вознесенськ)
Липень-серпень 2011р.

Найпростіше із Києва можна добратись автобусом Київ-Кіровоград, який перетинає річку Синюху на межі села Торговиці та містечка Новоархангельськ. Саме у цих місцях 1362 року литовсько-руські сили Великого князя Литовського перемогли монголо-татарів. Так звана битва на Синіх Водах. Тоді Київ був звільнений від монголо-татарського іга.

Приїхали біля 4-ї ранку. Попросили водія зупинити автобус перед мостом. Зліва досить гарний травяний пляж для збирання байдарок

До ГЕС у Тернівці немає ніяких перепон-переносів. Вода майже стояча. Піщаних берегів немає, - чорнозем-граніт. В іншому Синюха у цій місцевості чимось нагадує Псел. Ця ділянка річки є найнецікавішою на маршруті. Але прогребтись досить приємно. У річці відносно багато риби, багато раків (часто серед них трапляються і синього кольору, - можливо це якось зв'язано з назвою річки), є черепахи тощо. Вода, всупереч рекламкам інтернету про "сині чисті води", є звичайною для загачених річок. Псел та й годі. На цій ділянці багато не втратиш, якщо зразу почати маршрут після Тернівки..

Греблю обносити з правого боку. Після греблі ріка оживає, з'являється течія, багато граніту по берегам, ріка входить у своєрідний каньон. Але рівень самої води тут визначає ГЕС, - скільки турбін працює. Може і зовсім не бути течії. Зупинитися на стоянку радив би не доходячи метрів за 300 до гирла річки Ятрань. Зліва буде видно стрімку красиву скелю. На правому боці - гарний кам'яний вихід. Тільки треба бути обережним, бо каміння слизьке. Тут дуже мальовничо, є усе - скеля, ліс, тінь, величезна галявина, своєрідна природа.

За продуктами найближче йти уверх по лісовій дорозі у село Ятрань (колишня Когутівка). По дорозі бродом перейти річечку Ятрань (та сама, що "круто в'ється"). На вулицях села, як і далі по маршруту, багато абрикосів. Стара, досить цікава дерев'яна церква, сплюндрована при комуністах так і стоїть невідбудованою. Під нею надпис "Никто не забыт, ничто не забыто", зучить наче своєрідне знущання. Майже у кожному селі Синюха має пороги. Так велося, що люди селилися там, де можна перейти вбрід, тобто біля порогів. Вони тут невеликі, байди проводяться без особливих зусиль. Але треба бути обачними, щоби не продерти, човни треба припіднімати.

Майже на кожному поріжечку лишилися рештки маленьких дамб-загат, які піднімали воду для млинового каналу. Варто визначатись, як краще проводити, по ріці, чи через колишній млин. Такі проводки дають значну різноманітність у подорожі, можна і ноги розім'яти, і побродити по воді. Проводити човни варто у надітих пластикових капцях, які плавають. Це основне взуття для даного маршруту. Після Плоско-Забузького достойних стоянок немає аж до Добрянки. За 3-4 км. після Добрянки такі з'являються по правому березі.

Особливо мальовничі місця перед Вільшанкою - округлі скелі плавно переходять у воду. Після Вільшанки вода знову зупиняється. Попереду Синюхінське водосховище. Гарна стоянка метрів за 300 до греблі з лівого боку. Є місток для стрибання у воду.

Тут добре ловиться риба - карась, коропець, підлящики, лящі, щука тощо, але це для професіоналів, які за годин шість під протилежним берегом набирають на вудку кілограмів 10-20.

Дуже гарна природа зліва після греблі, величезні каменюки покривають долину. Там би зробити обнос, бо дуже романтично, але з байдами по камінню не наплигаєшся. Тому обнос краще здійснити по правому березі. Трохи далекувато, місце посадки багнисте, зате надійно.

У селі Синюхін Брід місцевий поріг, який можна пройти і без проводки, під правим мостом раптово переходить у маленький водоспад (сантиметрів 60). Тут, під мостом, треба встигнути пригальмувати для проводки. Якщо є велика вода, то, можливо, і вдасться пройти. Але влітку вода, як правило, невисока.

Без особливих пригод та проблем доходимо до Первомайська, який плавно переростає із дач обабіч ріки. Непогане місце для зупинки та можливого закінчення маршруту після того, як з'являться справа дев'ятиповерхівки, після того, як ріка поверне вліво і попереду, кілометрів за півтора, буде видно міст через Синюху. Зліва буде пляж місцевого "гідропарку" - так звана "коса", де є генделики, де можна й намети поставити. Сюди можна по телефону викликати таксі до вокзалу. Можна замовити і маршрутку, яка прямує на Київ. А можна пішки за 25 хв. дійти чи до авто, чи до залізничного вокзалів. Є стоянки і зразу після мосту, на Бузі. Але ми мандруємо далі.

Буг починається відразу після мосту. Тут усе таке саме, тільки більше: річка ширша, глибша, скелі та пороги більші. Природа чи не найгарніша з усіх річок України. Потенційних стоянок більше.

Правда вода до Олександрівки не достатньо прозора, трохи зеленкувата, як і у Синюсі. Південний Буг гарно описаний на цьому сайті. Можна взяти хоча б оцей опис http://www.poezdnik.kiev.ua/reki/uzhniy_bug/uzhniy_bug_levchik.html., де більш детально описані пороги.

Але існує одна суттєва відмінність, - більшість описів надано для весняної високої води. Влітку ж картина трохи інша. Там де весною байда може пройти, влітку її потрібно проводити. Це не стосується катамаранів та інших надувних плавзасобів. Тому трішки прийдеться прокоментувати.

Першу дамбу ще у Первомайську потрібно переносити праворуч. Зліва руїни великого млина.

Далі підходимо до села Мигія. Знамениті Мигійські пороги (всі подальші пороги називаються від назви села, біля якого знаходяться). На ноги потрібно одягати вже не пластикові капці, а якісь легкі парусинові кросівки, кеди. Проводити потрібно не поспішаючи, обережно, бо можна побити ноги, - під водою не видно, який там камінь, чи 20 см., чи 2 метри у глибину. Такі перепади трапляються часто, тому відразу ж потрібно налаштуватись і на плавання. Важливо, щоби нога не попала між каміння і щоби у цей момент не потягнула байдарка. Якщо виконувати ці прості правила, то проводка може і сподобатись. Певний екстрім.

Як на мене, то найважчим для подолання є перший мигійський поріг. Не знаю, як його можна пройти весною, але влітку пройти без проводки неможливо і дуже небезпечно. Особливо потрібно слідкувати, щоби не збило з ніг між великими валунами, де великий струмінь води. Може понести і потовкти об каміння.

Десь посередині порогу праворуч на березі - пам'ятний знак на місці загибелі туристів-водників ще в радянські часи.

Через кілометр знаходиться другий мигійський поріг. На ньому часто проводяться різні всеукраїнські, та не тільки, змагання байдарочників-слаломістів. Ось і на початку серпня 2011 р. тут були всеукраїнські змагання серед дітей та юнаків. Вихиляли вони на пластикових одиночках. По руслу розвішані своєрідні штанги і дітвора дуже шустро іх обминала. Але і цей поріг рекомендую провести, хоча це зовсім не гонорово, тим більше на очах у публіки. Але "матчасть" дорожче.

Можна попробувати і пройти, якщо гарно проклеєні стрінгера. і не шкода байдарки. Цей поріг довший за перший, але більш пологий. Весною тут не повинно бути особливих проблем для злагодженого екіпажу. У кінці порогу перед червоною скелею краще повернути ліворуч: трохи довше, але пологіше. Його ще називають Інтергал, або Червоні Ворота. Перед самим другим порогом праворуч розташовані різні прокатні фірми з рафтінґу. За 80 грн. вам нададуть місце у катамарані, каску, надувний жилет і весло у руки для проходження другого, третього і четвертого (шивери) Мигійських порогів.

Третій мигійський поріг для нас почався досить підступно, з маленького перекатику, який ми легко пройшли, але далі зупинитись не було вже змоги і приходилось на ходу вибирати напрямок, оминаючи підводні валуни. Трохи почеркали об каміння, трохи побило шкуру на стрінгерах, але цей поріг ми пройшли успішно не проводячи.

Далі був і четвертий поріг, - це те, що при високій воді називається шиверою - плавним спуском масиву води без виступаючих із води перепон. Влітку це все-таки поріг. Його можна пройти без великих проблем (для екіпажу, але не для байдової шкури).

Далі спокійно і дуже мальовничо. За порогами, на цьому "запоріжжю" можна і зупинитись на стоянку. Коло села Куріпчине піщаний вихід з лівого боку хоча і не вражає, але вище - стоянка непогана.

Ось тут і починається "гранітно-степове побужжя" - природний ландщафтний парк, сьоме чудо природи України. Ця особливість місцевої флори одразу впадає в очі, якщо трохи помандрувати навколишніми місцями, в тому числі і до села, де і розміщені відповідні табло-вказівники. Природа тут зовсім своєрідна, вона визначається гранітом, що або неглибоко залягає, або зовсім виходить на поверхню. На тонкому прошарку ґрунту можуть вижити тільки своєрідні рослини: специфічні трави, кущі терен, глід, шипшина, карликові форми інших дерев. Все це чимось нагадує Джангуль та балки на Тарханкуті (Крим ). Така флора тягнеться аж до Олександрівки.

Далі невеликі пороги будуть у Семенівці та у Іванівці та у інших селах. Коли висока вода, то вони і не дуже помітні, просто потужна шивера. Влітку вони також прохідні. Але можна і проводити.

Село Іванівку з води не видно. Дуже гарна романтична стоянка знаходиться після Іванівського порогу, метрів за 400 після того, як зліва на горі каньону з'являться дачі. Не ідеальний піщаний вихід із води приведе до гарних галявинок з шовковистою травою та старезною шовковицею та вербами. Над ними височить покритий екзотичною рослинністю скелястий берег каньойну, який розрізає струмок, що зі своїм камінням чимось нагадує Карпати. На перший погляд непомітні стежини виведуть вас на гору, до дач, де можна набрати води із колонки

Далі по ходу ріки метрів за 500 можна натрапити на водоспад. Вода не питна, а річкова, - технологічний викид водозаборної станції Южноукраїнська. Але із низу водоспад виглядає як справжній.

Метрів 200 позаду - величезна скеля, на якій поселились хижі круки. Коли вони пролітають високо над головою, то чути потужний помах їхніх крил.

Якщо є час то можна переправитись на правий берег та відвідати село з файною назвою Львів. Під ним Іванівський, а може і Львівський, поріг.

Далі річка протікає по мальовничому каньйону. До Южноукраїнська є ще декілька невеличких порогів-шивер. Колись на них були млини. Біля Богданівки знаходиться паромна переправа для автомобілів. Раніше, до 1801 року село називалося Гардове. За місцевою легендою, село було програне у карти якомусь протопопу, який і назвав село Богданівка, тобто Богом йому дане.

Наступний серйозний поріг Костянтинівський. Він починається, коли річка зі східного напрямку повертає на південь. Його влітку потрібно обережно пройти, провівши байди лівою протокою, так як справа знаходиться маленька ГЕС . Цей досить довгий поріг складається з двох частин.

Після порогу, як нагорода за виконану роботу, розташоване гарне річкове плесо з центральним і єдиним пляжем Южноукраїнська. Місто було зведене у 1976 року для будівельників та працівників Південноукраїнської АЕС. Воно примикає до Костянтинівки і спочатку мало назву Костянтинівка-2.

Від центрального пляжу тягнеться обладнана доріжка нагору, у місто, де одразу ж просто неба знахотиться музей війської техніки: літак, гелікоптер, броньовики, гармати тощо.

Метрів за 400 нижче центрального пляжу починається знамените урочище Гард. Колись до Костянтинівського порогу відносили і Гардівські пороги. Тепер частина Гарду затоплена Олександрівським водосховищем. Знамениті балки Гарду засипані відходами будівництва Ташлицької ГАЕС.

Після порогу, коли усі рукави з'єднаються, і з'явиться головна частина урочища-каньону Гард. Зліва високі скелі, на яких постійно тренуються альпіністи. Тут є і залишок підтопленого острова Клепаний, який у літературі часто невірно називають Гард. Тут і знаменита гора Пугач. Це були місця Гардо-Бузької паланки запорозьких козаків. Тут були укріплення, житло, тут колись стояла козацька церква.

Описова література 70-х років 20ст. описує у цій місцині і село Кременчук. Можливо переплутали зі скелею Кременчук, яка зараз частково затоплена.

Далі підтоплення зробило свою справу і річка не виглядає природно, скоріше нагадує гірське озеро у красивих гранітних берегах. Скоро ліворуч буде видно величезні.будівлі Ташлицької ГАЕС. Поступово виходимо на відкритий широкий простір, затиснений з усіх боків гранітом. Тут деколи дме потужний південний вітер, тому час греблі може бути значно довшим.

Можливі стоянки з'являються тільки після села Виноградний сад, навпроти початку села Бузьке. Праворуч є зручне місце для купання та стрибків у воду, - мальовнича скеля, схожа на вхід у підземне сховище. Стоянку можна зробити до цієї скелі, або після.

У селі гарні, привітні люди. Місцевий краєзнавець Василь Іванович, прадід якого був засновником цього села, багато розповів нам про історію краю. А історія славна, козацька. Та й місця красиві.

Із цього місця ліворуч по ріці видно велику гранітну гору, схожу на острів. Попід нею, до затоплення колись цвіло село з назвою Сакко і Ванцетті, переназване у кінці 20-хроків на честь страчених за тероризм американських італійців- анархістів.

Далі водосховище краще проходити рано-вранці, щоби не гребти проти вітру. Природа також дуже мальовнича.

Олександрівську ГЕС треба обнести по правому березі. Обнос досить довгий.

Як буде змога, то з Олександрівки, чи з Вознесенська можна з'їздити у село Актове, це недалеко від села Трикрати. Тут знаходиться ще одна частина природного ландшафтного парку "Гранітно-Степове Побужжя". Вас просто вразить урочише, де річка Арбузинка впадає у Мертвовод. До речі, до 1959 року і річка, і райцентр називалися Гарбузинка. Тоді, на "прохання трудящих", їх було перейменована на Арбузинка, хоча правильніше було би Тиквєнка. Залізнична станція Гарбузинки називається Кавуни.

Після Олександрівки природа кардинально міняється. Закінчився парк "Гранітно-Степове Побужжя". Порогів більше не буде. З'являються типові для України верби та тополі. На дні ріки ростуть водорості як і на Росі, що роблять свою справу - очищують воду. І вже за пару кілометрів вода стає достатньо прозорою - під час купання видно ноги.

Далі можна спокійно дійти до Вознесенська, а можна зробити гарну стоянку на початку ще одного села з назвою Бузьке. На карті його видно, коли Південний Буг вигином максимально підходить до шосейки.

Це місце знайти просто, воно само себе покаже - ліворуч піщаний берег, велика зелена галявина засаджена осокорами та кленами. Скраю вихід гранітних округлих скель.

Прекрасне місце для відпочинку. Тут у вихідні дні люди із задоволенням ставлять намети. Галявина велика, місця вистачає на всіх. За хвилин п'ять - генделик з пивом, морозивом тощо. Метрів за 300, коло кінцевої зупинки автобуса розташований регіональний заказник "Підземне озеро" з піщаним теплим пляжем, на який часто виходять лебеді випрошувати у відвідувачів чогось смачненького.

Із зупинки автобус регулярно ходить у Вознесенськ. У деякі години - навіть на залізничний вокзал.

Опис зробив Святослав Заставський (Київ), тел. в  Україні - (067)181-6856.

Викладено на www.poezdnik.kiev.ua - «Водний туризм України» 10 вересня 2011 р.